Не знати чому. Борозна мимоволі, мабуть, підкоряючись якомусь внутрішньому поштовху, подивився на Нелю й зустрівся з нею очима. Вона прокинулась і стежила за ним.
— Виважуєте моє інтелектуальне убозтво,— сказала й посміхнулася.
— Та ні... Просто я трохи здивувався отакому одбору авторів.
— Я любила літературу,— знову посміхнулася Неля. — Більше стару. Була фантазерка. Все щось вигадувала. А шеф усе цитує древніх. Спочатку подумала — чи й справді там щось є? А потім захопилася.
— А біологія? — мимоволі запитав він.
— Тут відіграв роль учитель. Був зануда і фанатик. Я знала, що складу її на "п'ять".
Вона ворухнулася, й він потягнувся до неї. Очима, руками, пам'яттю минулої ночі, нерозтраченою чоловічою силою, але вона заперечно хитнула головою й сказала:
— Одверніться на хвилинку, я встану.
Він уловив у її словах рішучість, але до стіни не одвернувся, а тільки заплющив очі, заплющив лише на мить, більше вдавано, ніж насправді, але їй того вистачило, аби накинути халатика. Вона сиділа перед ним з розпущеним по плечах волоссям, боса, гарна, ваблива, якась особливо близька, рідна.
— Нелю,— сказав він.— Мені так гарно дивитися на тебе. Я, мабуть, ніколи не надивлюся.
Усмішка тихо скотилася з її уст. Як дощова крапля або росинка.
— Я знаю, що це перебільшення,— сказала вона.— Але мені страшенно не хотілося, щоб ви казали ці слова ще комусь.
— Чому перебільшення... Я тебе дуже люблю. Я не знав, що зможу так полюбити.
Неля хотіла всміхнутися, але усмішка згасла, ледве торкнувшись уст. Й вона сказала надто серйозно:
— У вас любов не тут,— і показала на серце,— а тут,— перевела руку до чола.
Він знав, що вона помилилася. Вона мала для того підстави, колись він і сам думав, що якщо когось покохає, то лише так, а тепер зрозумів, що серце має свою волю. Він почував його непідвладність, а також почував, що воно може кинути його на щось несподіване, а може, й безглузде. Від того було невимовне хороше й страшно. Але так само мимовільно, вироблене роками, жило й щось інше, те, що мала на увазі Неля. Саме воно й скинулося в наступну мить:
— Ми сьогодні ж віднесемо до загсу паспорти. Й скажемо всім на роботі.
— Це зи щоб я не подумала про вас погано...— аж тепер всміхнулася Неля.— Це знову звідти — з ощаслив-лення.
Він спаленів і мимоволі потягнув на себе ковдру.
— Не будемо поспішати,— знову сказала вона. — Ми
зовсім мало знаємо одне одного. До того ж у мене за тиждень захист.
— Ти за тиждень захищаєшся? — здивувався він і аж підвівся на ліктях.
— От бачиш,— вона мимовільно вперше сказала "бачиш", а не "бачите",— як ми мало знаємо одне одного. Працюємо в одному інституті...
— Я знав... Тобто не знав, що так швидко,— похопився він.
— Не треба виправдовуватись,— сказала вона, і Борозна відчув у її словах теплоту й ласку коханої людини, які одразу знімали все.— Не треба...
— Але ж захист... Тепер од тебе нічого не залежить,— не погоджувався він.
— Мені доведеться жити одним, а хвилюватися іншим. Я... не можу так. Та й ми справді дуже мало знаємо одне одного.— Вона помітила насторожені вогники в його очах і додала: — Ми... ще мало любили одне одного. А я хочу тебе любити. Хочу...
В одну мить в ній зринуло щось, що круто змінило їі, запалило вогнем і потекло до нього, спалюючи сором, ламаючи всі застороги, які в таких чуттях і такій хвилі стають забобонами.
Цього дня вони не пішли на роботу.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Дмитро Іванович сидів біля широкого вікна, в яке потоками вливалося світло,— вікно кабінету виходило на південний схід, а день стояв ясний, сонячний. Перед ним унизу розкинулись інститутський парк і сад — молоді, семирічні клени й тополі, старі яблуні й важкі, з вічною таїною в кронах ялини. Подвір'я інституту просто розкішне: колись воно було подвір'ям школи, якій стало тісно й для якої спорудили інше приміщення, до нього приєднали кілька садиб з вишневими і яблуневими садками — старі зава-люхи позносили, на їхньому місці збудували теплиці, вони поблискували скляними дахами з кипучої зелені вишняків. Влітку теплиці майже не використовували — горох, кукурудзу сіяли на грядках просто неба. У парку навіть був басейн невизначеної геометричної форми,— тепер взагалі полюбляють форми нечіткі, зміщені,— без будь-яких прикрас і фонтана, тільки з викладеним кольоровою плиткою дном. Сад, парк, особливо весною, в пору цвітіння, схиляють до лірики, сюди заблукує немало мрійників і з інших установ — та й треба взяти до уваги те, що майже дві третини співробітників інституту дівчата.
Половину вікна затуляв кактус — високий, гіллястий, з довгими, як циганські голки, колючками — інститутські дотепники казали, що господар цієї кімнати і кактус доповнюють одне одного. З обох книжкових шафок під лівою стіною — праворуч стояв довгий лабораторний стіл — звисало довге кучеряве віття традесканцій — дівчата подбали про затишок для свого шефа.
Він сидів під шафою, на сонечку, так що коричнювато-фіолетове листя мало не торкалося його голови, переглядав статтю, написану аспірантом третього року Варченком для журналу. Робочий день завідуючого відділом наполовину й складається з читання, перевірок, правок усіляких тез авторефератів, статей.
У двері легенько постукали, й Марченко одразу здогадався, що це хтось із жінок, бо хоч він і запроваджував стосунки нецеремонні, робочі, не стукаючи заходили тільки чоловіки, та й то не всі. Та ще Світлана Кузьмівна Хорол, на правах заступника. На його запрошення до кабінету вступила Неля Рибченко. Як завжди, акуратно й елегантно зачесана, в строгому сірому костюмі й білій блузочці.
— Дмитре Івановичу, я скоротила свій виступ,— сказала надміру стримано, якось аж сухо, з чого він здогадався, що вона вже змагається з хвилюванням. — Прогляньте, будь ласка.
Він одклав статтю і взяв Нелин виступ, який вона мала виголосити сьогодні о третій годині на захисті своєї дисертації. Неля сіла поруч, поклала ногу на ногу, чекала.
У цю мить Дмитро Іванович подумав, що його все життя оточували гарні жінки. Була це випадковість чи й якесь свідоме прагнення з його боку?.. Але Неля Рибченко... — про щось подібне не личило навіть і думати.