Йому хотілося швидше зайти в кабінет і взятися до роботи. Хотілося перевірити оті свої розрахунки, які не давалися протягом трьох тижнів. Про це думав од самого ранку. Сьогоднішнє його відчуття було подібне до того, з яким приходив на роботу років десять тому. На цих широких тримаршових сходах він пережив кілька перемін отого свого настрою. Спочатку, одразу після призначення завідуючим лабораторією, була насторога, навіть боязкість, бо весь час здавалося, що йому вставлятимуть палиці в колеса,— надто після того, як один із співробітників прошепотів на вухо, що вчора його заступник сказав: "Який це завлабораторією. Це — завбазою". Він не помстився заступникові. Він ніколи не натякнув, що це йому відомо. Він був вище цього. Потім настали роки найактивнішої праці. Коли справді линув на роботу душею. Власне, доконечно те почуття не згинуло й тепер, просто він трохи стомився, просто щось притерлося, притьмарилося. Але сьогодні ступав сходами з почуттям піднесення. Не урочистості, а таки піднесення. Він знав, що на нього чекають. Він зараз сяде, візьме синій зшиток... Ні, спочатку має сказати те, що думає, що надумав у останні дні про досліди другої групи.
Так було завжди. Йому було приємно, що від нього чекають порад. Може, саме тому майже ніколи не полишав думки про роботу. Таки давати поради. Це його друга засторога — не нав'язувати себе, не тиснути, хоч знову ж від цього остаточно вберегтися не можна, як би того не прагнув, та чи й прагнув того до кінця — нащо ж тоді він тут!
Він любив іти на роботу з чимось новим, обмисленим. Він давав поштовх, заряд усім (і це таки майже несамохіть — енергію, ентузіазм осмислено дати не можна). Саме тоді, коли ніс на роботу нову ідею, нову думку,— йому найдужче хотілося йти. І не те щоб не любив домівки чи вже надто звик до оцих людей,— хоч таки й звик, і не тільки він до них, а й вони до нього, він знав, що його поважають, ну, нехай не всі, але навіть ті двоє чи троє, що не приймали його напочатку, примирилися, більше ніж примирилися, стали на думці, що він кращий, ніж міг бути хтось інший. Решта ж справді поважала щиро, а може... навіть любила його. Тобто поважала найвищою мірою.
Саме така повага світилася й зараз у очах Вадима Бабенка, що стояв біля вікна, замислено курив сигарету. Вадим привітався красивим, глибоким нахилом голови, в його очах світилася приязнь. Вадим — молодий кандидат, йому двадцять сім років, а він вже готує докторську дисертацію. Кажуть, Бабенко — надія лабораторії. Можливо, колись він замінить і Марченка. Дмитро Іванович думав про це спокійно, може, тому, що це станеться не скоро, а може, що таки ще не відомо, в кому знайде собі заміну. Адже це залежить од нього. Вадим же справді на свої роки вельми розважливий і розумний. Чи, як кажуть тепер, поінформований.
Дмитро Іванович подумав, що саме це слово найповніше виражає Вадима. Бабенко знає все — од швидкості поділу амеби до швидкості польоту останнього супутника, од способу добування золота з морської води до способу виведення плям на шерсті і шовку. До нього в лабораторії звертаються як до енциклопедичного словника. Дмитро Іванович, котрий свій час також не в карти згаяв, дивується, яким робом за такий ще короткий вік у ту красиву голову напхалося стільки інформації, як її не потиснули думки про дівчат, модні краватки, байдарки чи ще там що. Щоправда, Вадим завжди одягнений за модою, навіть вишукано, й зараз на ньому сірий напівспортивний костюм, довга картата краватка, тупоносі лаковані черевики — проте, мабуть, то просто охайність, чепурність. Бо на розв'язання найпоширенішої формули: х + у = любов віддає часу зовсім мало. Хоч він і не аскет, навіть Дмитро Іванович якось зустрічав його у кіно з високою білявою дівчиною, але Вадима ніколи не кличуть до телефону з двозначною посмішкою лаборантки, він не скрадається тихцем з роботи й не приходить на роботу заспаний, з слідами губної помади на комірі сорочки. Як, скажімо, Євген Лісняк, котрого той же Вадим називає не інакше, як запрограмованим на кохання. Всі сили індивідуума вкладені туди, на інше темпераменту й енергії лишається зовсім мало. Недарма ж Євген ще й матеріалу не зібрав на кандидатську дисертацію.
А притому Вадим вродливий надзвичайно, дівчата так і пасуть його очима. Можна сказати, він вродливий аристократично.
— Вадиме,— якось сказала Світлана Кузьмівна,— ти мені здаєшся схожим на Доріана Грея.
На що Вадим ґречно, хоч воднораз підкреслено театрально, вклонився і відповів:
— Сподіваюся, у своєму компліменті ви не сягаєте далі портретної схожості.
Вадима довгасте, блідувате обличчя, прямий, рівнин ніс, виразні губи, які зараз приязно усміхалися Марченку. Вадим мав наміри щось сказати, може, висловити те, що висвітлював його усміх, але стримався. Він не хотів, щоб Дмитро Іванович витлумачив його слова як підлабузництво.
Марченко зайшов до кабінету. Кабінет — з лівого по коридору боку, перша кімната од сходів. У кабінеті панував запах сірководню та ацетону, він його ледве відчував, він звик до нього, бо це був другий запах життя, а може, навіть перший, а отой — трави, цвіту — став другим, адже про нього тільки мріялося й говорилося й рідко коли ним ласувалося. Проте він прочинив вікно. Свіжий вітер гойднув цупку жовту фіранку, прошелестів паперами, підняв на столі кілька аркушів, але не мав сили скинути їх. Марченко боявся протягів — у цій вузенькій довгій кімнаті завжди тягло, проте сьогодні він залишив розчиненим вікно, а не кватирку, як завжди.
Сів за стіл, дістав сигарету. Перекинув одразу три листочки на календарі (ого, скільки зібралося). Сьогодні п'ятниця, восьме травня. Робив усе звично, майже несамохіть. І робочий спокій, який пойняв його, теж був буденний, звичний. А от відчуття, як йому починати день, ясніше, ніж завжди. Мислено обіймав увесь плацдарм, де мала розпочатись підготовка до штурму,— так трошки іронічно, але іронія тільки у визначенні, а не в суті,— подумав про лабораторію і про те, що мали зробити. Оцей кабінет, кімната і кілька сусідніх — весь відділ — лабораторія, як називали вони по-старому, були його світом. Досконалий і недосконалий, але якоюсь мірою, якою це може бути залежне од людини, витворений ним. Не тим тільки, що вперше очолив цю лабораторію, можна сказати, створив її, адже саме з його роботи, з його докторської дисертації вона одбрунькувалася од лабораторії білкових компонентів, що й теми розробляв він, і приймав на роботу співробітників, і навіть закупляв обладнання. Звичайно, проблему зачинав не він, вона назріла в світі, над нею працювали на всіх континентах. Але все оце: і проблема, і теми, і навіть апаратура (до речі, досить нужденна, як на сучасний рівень) були його світом. Не володінням, а світом, від якого залежав, який уже мовби існував сам по собі, хоч він і створив його. І навіть був його центром, його осердям. Справді, він був мовби... запалювальним механізмом у машині. Він надавав цій машині певних обертів, змушував людей і самого себе працювати енергійніше, мізкувати, докопуватись, шукати — йти далі. Примушував, отже, не як керівник, не як начальник, а як осердя цього агрегату, його запалювальна частина, його якір, що крутить усе довкола. Одначе він усвідомлював, що йому треба так матися, "так крутитися", і дотримувався заданого ритму свідомо. Притому він у хвилини абстрагування мав на це своє власне пояснення, свій легенький кпин: "Робота створила людину і мусить рятувати її й далі від свого ж витвору — холодної роботи розуму". Це справді був майже жарт, бо яка б холодна не була робота мозку, вона породжувала відчуття вдоволення, запалювала пристрасті, принаймні він не знаходив початку й кінця, це був один навічно замкнений цикл. Особисто для нього та й, мабуть, для багатьох людей вона стала метою. І на цьому кінці жарт втрачався зовсім. Люди не змогли б жити без роботи. Либонь, вони побожеволіли б без неї. Вона зорганізовує їх, стає самим життям. Навіть вихідні, відпустка солодкі, бо є робота, їх можна не використовувати, як не використовував він, ними можна тішитися в думці, виконуючи роботу, лаючи її, а коли, може, й проклинаючи.