— Швартуватися не вміють, — кинув механік Ахмет, що жував за другим столиком сосиски.
Павлиш зітхнув. Очі Ніночки горіли співчуттям.
— Славо, — вимовила вона, — ви загадковий мандрівник, якого зоряний вітер несе від планети до планети. Я десь читала про таке. Ви полонені злої долі.
— Чудово сказано. Я полонений, я блукач і страдник.
— Тоді не переживайте. Доля сама за вас усе вирішить.
Доля показалася в дверях буфету, прийнявши образ низенького кремезного чоловічка з пронизливими чорними очицями. Чоловіка звали Спіро, і Павлиш його пам'ятав.
— Так, — сказав Спіро голосом героя, що тільки-но повернувся із сусідньої Галактики, — чим тут пригощають? Чим зустріне ваш салун самотнього мисливця?
Ніночка поставила на стійку келих з лимонадом, і Спіро перевалюючись підійшов до стійки.
— Чогось міцнішого не тримаєте? — запитав він. — Я віддаю перевагу азотній кислоті.
— Уся вийшла, — повідомила Ніночка.
— Тільки-но прилітали космічні пірати з Чорної Зірки, — втрутився в розмову Павлиш. — Викрали три бочки рому й підірвали перегінний апарат. Переходимо на сухий пайок.
— Що? — стривожився Спіро. — Пірати?
Він завмер із келихом лимонаду в руці, але тут же впізнав Павлиша.
— Слухай! — заявив він. — Я тебе знаю.
У цей момент зашаруділо в динаміці, і голос диспетчера вимовив:
— Павлишу, піднімися до мене. Докторе Павлишу, ти мене чуєш?
Слова Спіро наздоганяли Павлиша, штовхали в спину:
— Я тебе тут чекатиму! Нікуди ні кроку. Ти мені до зарізу потрібен. Навіть не уявляєш — як.
Завжди сумний маленький таміл, що другий рік сидів тут диспетчером, повідомив Павлишу, що "Прага" затримується. Як мінімум ще на п'ять днів.
Павлиш зробив вигляд, що переживе цю новину, але злякався, що не переживе. Цокаючи підковами, він спустився в буфет.
Спіро стояв посеред кімнати з порожнім келихом. Його чорні очки метали блискавки, немов намагалися пропалити пластик буфетної стійки.
— На що це схоже? — допитував він Ніночку. — Я їм усім повідриваю голови. Зірвати велику справу, підвести товаришів! Ні, це небачено! Такого ще не було в історії флоту. Вони просто забули, розумієш, забули два контейнери на Землі-14. Врахуй, не один, а два! У документах вони є, а в трюмі їх нема. Бачили таке?
— Важливий вантаж? — запитав Павлиш.
— Важливий? — Голос Спіро затремтiв.
Павлиш злякався, що він зараз розридається. Але Спіро не розридався. Він дивився на Павлиша. Павлиш відчув себе мишею, яка попалася на очі голодному котові.
— Галаган! — сказав Спіро. — Ти нас врятуєш.
— Я не Галаган, а Павлиш!
— Правильно, Павлиш! Ми з тобою вибух на місячній шахті ліквідовували. Сотні загиблих, бушує вулканічне полум'я. Я тебе виніс із вогню, правда?
— Майже.
— Так от, ти мені зобов'язаний. На Сентипері в другому пакгаузі лежать запасні контейнери. Я не знав, що вони знадобляться, але нікому не віддав. Я передчував, чим усе скінчиться. Ти летиш на Сентиперу, витрачаєш день, щоб вибити їх у Геленки. Спочатку вона тобі скаже.
— Не бентеж людину, — зупинила його Ніночка. — Невже комусь не ясно, що це не твої контейнери?
— Мої!
— Чужі, — підтвердив механік Ахмет.
— Вони більше ніж мої! — обурився Спіро. — Без них усе загине, без них зупиниться робота всієї лабораторії. Замре наукове життя на цілій планеті.
— Ось і лети сам за своїми контейнерами, — сказала Ніночка.
— А хто відвезе вантаж на Проект? Ти?
— Ти знаєш, що тут усі зайняті.
— От саме про це я й кажу.
Спіро підійшов до столика, за який сів Павлиш, і кинув перед ним великий тугий пакунок.
— Це тобі.
Пакунок розкрився, і з нього випало кілька листів і пакетів. Конверти, мікрофільми, відеокасети повільно розповзалися по полірованій поверхні й намагалися сплигнути на підлогу. Павлиш з буфетником кинулися збирати їх і запихати назад в пакунок.
— Завжди він так з поштою поводиться, — сказала Ніночка. — Стільки шуму, а потім кине усе і втече.
Павлиш укладав листи. Спіро був кумедний. Ще тиждень на планетоїді не витримати. Може, ризикнути й злітати на Сентиперу?
— Ось іще один упав. — Ніночка передала Павлишу вузький конверт з відеолистом. На конверті було написано: "Проект-18. Центральна лабораторія. Марині Кім".
Павлиш три рази повільно перечитав адресу, потім акуратно поклав конверт у пакунок.
— Отже, так, — вирішив Спіро, — я зараз сходжу на Сентиперу. Без контейнерів мені краще не повертатися. Ти не знаєш Дімова! І краще тобі ніколи його не знати. Часу в мене двадцять хвилин. Зараз я дам тобі список вантажів, покажу, де пришвартована моя шхуна, потім ти отримаєш овочі в садівника, усе навантажиш і відвезеш на Проект. Не турбуйся, вантажівка на автоматиці, мимо не провезе. Ясно? Тільки не впирайся, бо все вже вирішено, і ти не маєш права підвести старого друга.
Спіро погрожував, благав, переконував, махав руками, бігав по буфету, обрушував на Павлиша лавини фраз і знаків оклику.
— Та послухайте, нарешті! — гаркнув Павлиш на всю міць свого неабиякого голосу. — Я згоден летіти на Проект! Я й без ваших умовлянь вирішив летіти на Проект! Врешті-решт, я, може, давно мріяв полетіти на Проект!
Спіро завмер. Його чорні очки зволожилися. Він поперхнувся, але тут же впорався зі своїми почуттями і швидко промовив:
— Тоді ходімо. Швидко. У нас кожна хвилина на рахунку.
— Правильно зробите, що полетите, — сказала Ніночка. — Я сама б полетіла, тільки ні́коли. Там, кажуть, такий океан…
* * *
Вантажівка вийшла до планети Проект-18 з неосвітленого боку, і минуло кілька хвилин, перш ніж сонце, назустріч якому мчала вантажівка, освітило нескінченний рівний океан. Павлиш погасив перевантаження і перейшов на стабільну орбіту. Потім, клацнувши тумблером, вийшов на зв'язок зі Станцією.
Він знав, що Станція веде вантажівку, і чекав, коли пролунає знайоме шелестіння, що означає, що смуга вільна для пілота.
Чорні крапки виникли на поверхні океану. Із сітки приймача донісся сухий шум.
— Станція, — покликав Павлиш. — Станція, йду на посадку.
— Що у тебе з голосом, Спіро? — запитали знизу.
— Це не Спіро, — відповів Павлиш. — Спіро пішов на Сентиперу.
— Ясно, — сказала Станція.
— Переходжу на ручне керування, — попередив Павлиш. — Машина перевантажена. Аби не пролетіти мимо.