— Ви мали летіти на "Аристотелі"?
— Ви й про це знаєте?
— Єдиний корабель, який пішов у день карнавалу, — пояснила Марина. — Я теж до нього квапилася. І теж запізнилася.
— Там вас хтось… чекав? — От уже не думав Павлиш, що так засмутиться картинкою, що підказала уява: Марина біжить до трапа, біля якого розкриває їй обійми могутній капітан… чи штурман?
— Він міг би залишитися, — сказала Марина. — Ніхто б його не осудив. Він не хотів мене бачити. Він підняв корабель точно по графіку. Напевно, команда була невдоволена. Отже я винна в тому, що ви не потрапили на Корону.
— Боюся, що ви перебільшуєте. — Павлиш намагався побороти в собі атавістичні, негідні цивілізованої людини почуття.
— Я не здаюся вам фатальною жінкою?
— Ні в якому разі.
— І все-таки я злочинниця.
Павлиш погасив сигарету й поставив найбезглуздіше з можливих питань:
— Ви його любите?
— Сподіваюся, що й він мене теж любить, — відгукнулася Марина, — хоча зараз я почала сумніватися.
— Буває, — вимовив Павлиш порожнім голосом.
— Чому ви засмутилися? — запитала Марина. — Ви побачили мене вперше в житті десять хвилин тому і вже готові влаштувати мені сцену ревнощів. Безглуздо, правда?
— Безглуздо.
— Ви смішна людина. Зараз я зніму парик, і мана пропаде.
Але Попелюшка не встигла зняти парик.
— Ти що тут робиш? — театрально заволав римський патрицій у білій трагічній масці. — Це просто диво, що я пішов по сходах.
— Познайомтеся, — Павлиш піднявся, — мій старий друг Саліас. Він мене пригрів тут і навіть забезпечив карнавальним костюмом.
— Не я, а мої добрі медсестри, — поправив Саліас, простягаючи руку. — Я працюю ескулапом.
— Марина, — сказала дівчина.
— Мені ваше обличчя знайоме.
Марина повільно підняла руку й стягнула з голови білий кучерявий парик. Пряме коротке чорне волосся відразу перетворило її обличчя, але внесло в нього гармонію. Марина труснула головою.
— Ми з вами бачилися, докторе Саліасе, — нагадала вона. — І ви все знаєте.
— Парик вам іде, — промовив добрий, м'якотілий Саліас.
— Хочете сказати, що мене в ньому важче впізнати?
— Чи тактовно мені втручатися в чужі справи?
— Чудесно! — засміялася Марина. — Я вас заспокою. Моя пригода добігає кінця. До речі, ми вже давно розмовляємо з вашим другом, але я про нього майже нічого не знаю. Крім того, що він смішна людина.
— Смішний? Я швидше сказав би, що він погано вихований, — явно зрадів зміні теми Саліас.
— Так, добре вихований гусар не видаватиме себе за прекрасного принца.
— Він навіть не гусар. Він просто доктор Слава Павлиш із Далекого флоту, судновий лікар, геній біології, що не відбувся, банальна особа.
— Я мала рацію, — кивнула Марина.
— Я з вами не сперечався, — вимовив Павлиш, відверто милуючись Мариною.
Саліас кашлянув.
— Вам треба йти, — сказала Марина.
— А ви?
— Мені пора. Б'є дванадцята.
— Я питаю серйозно, — наполягав Павлиш. — Хоча я розумію…
— Ви зовсім нічого не розумієте, — відрізала Марина. — Я постараюся прийти до естради, де оркестр, тільки спочатку візьму в кімнаті маску.
Марина підібрала поділ довгої білої сукні й побігла вниз по сходах. В іншій руці, як живе пухнасте звірятко, сіпався білий парик.
— Я чекатиму! — крикнув їй услід Павлиш. — Я вас знайду навіть в іншому вигляді, навіть біля плити в бідній хатинці.
Вона нічого не відповіла.
Саліас потягнув Павлиша за рукав.
— Послухай-но, — сказав Павлиш, коли вони пішли вгору, — ти справді з нею знайомий?
— Ні, не знайомий. Краще забудь про неї.
— Ще чого не вистачало! Вона заміжня?
— Ні.
— Ти так упевнено говориш про незнайому людину?
— Я старий, мудрий ворон.
— Але чому я маю про неї забути?
— Так краще. Зрозумій, ти зустрічаєш людину, тобі хочеться побачити його знову, але обставини складаються таким чином, що більше ти її ніколи не побачиш.
— Ти мене недооцінюєш.
— Можливо.
Вони вийшли в коридор. У нього вливався натовп із залу. Оркестр зустрічав карнавал нерівним ритмом модної пісеньки.
— Вона прийде до естради! — кивнув Павлиш.
— Можливо, — відповів Саліас.
Людський потік розтікався по широкому тунелю. Прожектори з різноколірними стеклами водили променями над натовпом, і тому створювалася ілюзія літнього вечора й відкритого простору. Важко було повірити, що події відбуваються на місяці, в тридцяти метрах під її мертвою поверхнею.
Хвилин через десять, вислизнувши від щебечучих медсестер, Павлиш пройшов до естради. Над його головою круглилися ніжки рояля, і він бачив, як черевик піаніста мірно натискає на педалі, немов керує старовинним автомобілем.
Марини Кім ніде не було. Не може ж бути, щоб вона обіцяла прийти тільки для того, щоб спекатися Павлиша.
Чорний чернець в низько насунутому капюшоні, підійшов до Павлиша.
— Ти не впізнав мене, Славо?
— Бауер! — вигукнув Павлиш. — Звичайно! Гліб Бауер. Ти що тут робиш, стара перечниця? І чи давно ти пішов зі світу?
— Не лихослов, сину мій, — відповів Гліб. — Хоч бога і немає, я залишаюся його представником на Місяці.
— Ви танцюєте, ченцю? — запитала вимогливо жінка в лускатому костюмі русалки. — Ви не чули, що оголошено білий танець?
— Із задоволенням приймаю ваше запрошення, — схилив голову Бауер. — Постарайтеся без потреби не вводити мене в гріх.
— Подивимося, — пообіцяла русалка.
— Славо, — сказав Бауер, якого тягнули вже від естради, — не йди!
— Я почекаю, — відповів Павлиш.
Мушкетери котили діжку з сидром і запрошували охочих пройти до столиків. Голова танцюючого Бауера височіла над натовпом. Алхімік у халаті з наклеєними на нього фольговими зірками підскочив на естраду й заспівав. Хтось запалив поруч бенгальський вогонь. Марини все не було.
Павлиш вирішив чекати до кінця. Іноді він бував дуже впертий. Вона прилетіла сюди, щоб побачити капітана "Аристотеля". А той не захотів її бачити і навіть не дозволив команді затриматися на карнавал. Жорстока людина. Чи дуже скривджена. Треба запитати Бауера, який усіх знає, як звуть капітана. Саліасу щось відомо, але він уникає розмови. Ну, нічого, змусимо його признатися, коли залишимося удвох у кімнаті.
Павлиш вирішив повернутися до сходів. Якщо Марина прийде, він її зустріне там. Але, пройшовши кілька кроків, Павлиш озирнувся й побачив, що Бауер повернувся до естради і крутить головою, мабуть, розшукуючи Павлиша. До Бауера пробився маленький товстун із чорними мишачими очицями, піднявшись навшпиньки, почав наполегливо й серйозно щось вимовляти йому. Бауер нарешті побачив Павлиша й підняв руку, закликаючи його до себе. Павлиш ще раз окинув поглядом танцюючих. Попелюшки не було.