— Швидше! — гукав Гогія. — Піднімайся!
Усередині гори було видно жовту розжарену масу, м'яку й податливу. Вона повільно вивалювалася крізь зуби скель.
Павлиш не міг відірвати погляду від грудки білого пір'я, від пушинки, що падає в воду.
— Куди? — кричав Гогія. — Ти з глузду з'їхав!
Павлиш біг до води. Птах, несений повітряною хвилею, падав мов лист із дерева, безсило обертаючись у повітрі.
Він мав упасти метрах у ста від берега, але порив зустрічного вітру кинув його ближче до суші, і Павлиш, навіть не подумавши, чи глибоко там, побіг, угрузаючи в багні, ковзаючи й намагаючись утримати рівновагу, а земля здригалася, йшла з-під ніг.
Спочатку дно знижувалося положисто, і брудна вода досягла колін лише кроків через двадцять.
Птах упав у воду. Одне крило його було притиснуте, інше білим простирадлом розпласталося по воді. У птаху відчувалася якась ватність, бездушність. Дно уступом пішло вниз, і Павлиш провалився до пояса в воду. Кожен крок давався важко, вода в затоці клекотіла й ходила вирами, хоча на поверхні в'язкий шар попелу сковував хвилювання, як піна в каструлі закипаючий суп.
Птаха повільно відносило до центру затоки, і Павлиш поспішав, розуміючи, що плисти у своєму комбінезоні він не зможе, і благав долю, щоб дно більше не знижувалося, щоб вистачило сил і часу дістатися до білого простирадла.
Він дотягся до краю крила, і в цей момент його ноги втратили дно. Не випускаючи крила й боячись у той же час, що пір'я може не витримати, Павлиш тягнув птаха до себе, все глибше йдучи у воду. Невідомо, чим би закінчилася ця акробатична вправа, якби Павлиш не відчув раптом, що хтось його тягне назад. Кілька секунд він продовжував утримувати нестійку рівновагу, потім нарешті здолав інерцію, і птах легко поплив по воді до берега.
Не відпускаючи крила, Павлиш обернувся. Гогія стояв до пояса в воді, вчепившись ззаду в комбінезон Павлиша. Очі в нього були скажені, перелякані, і він кілька разів відкривав рот, перш ніж зміг вимовити:
— Я… ви ж могли… не встигнути…
Вони підхопили легке тіло птаха, що вислизало з рук, і понесли його до берега. Голова птаха безсило поникла, і вільною рукою Павлиш її підтримував. Очі були затягнуті напівпрозорою плівкою.
— Його оглушило, — сказав Павлиш.
Гогія не дивився на нього. Він дивився вперед, на берег.
Павлиш поглянув у ту сторону. Лава, що виливалася через тріщину в горі в'язким язиком, мала намір відрізати їм шлях до берега.
— Бери лівіше! — крикнув Павлиш.
Флаєр знаходився по той бік лавовго язика і здавався мильною бульбашкою на заході.
Їм довелося знову зайти вглиб майже до пояса, щоб не потрапити в закипаючу воду, обігнути стіну пари на межі лави й води.
Павлиш насилу потім міг згадати, як вони дісталися до флаєра і занесли всередину птаха — крило ніяк не бажало складатися й застрявало в люкові…
Павлиш підняв машину над островом і кинув її в бік моря.
— Ну все, — сказав він, — вибралися, тепер якось доплентаємося додому.
Гогія задраїв люк. Пфлюґ оглядав птаха.
Павлиш увімкнув рацію.
— Скільки можна! — обурювався хтось знайомим голосом. — Скільки можна мовчати? Ми викликаємо вас уже півгодини!
— Ніколи було, — пояснив Павлиш, — довелося затриматися на острові. Дімов повернувся?
— Вони на підході, — відповів той же голос. — Ні, ви мені дайте відповідь, хто вам дав право порушувати правила підтримки радіозв'язку? Що за хлоп'яцтво! Хто керує флаєром? Це ти, Гогія? Я тебе усуваю від польотів, і навіть Дімов не зможе тебе захистити. Варто на два дні покинути Станцію, і все летить шкереберть!
— Це ти, Спіро? — спитав Павлиш.
— Я, а хто за кермом, я питаю?
— Павлиш.
— А, от хто! Вас у Далекому флоті не вчать, що треба підтримувати зв'язок із центром?
— Та почекайте ви, Спіро, — сказав Павлиш стомлено. — Я йду зараз на малій швидкості. Чекайте нас через півгодини. Підготуйте операційну.
— Стій, не відключайся! — крикнув Спіро. — Вислати тобі на допомогу другий флаєр?
— Навіщо? Щоб летів поруч?
— А хто потерпілий?
Павлиш обернувся до Пфлюґа.
— Що там у Алана? Напевно, треба повідомити.
— Це не Алан, — відповів Пфлюґ, — це Марина. У неї зламано крило. Дай-но мені мікрофон…
* * *
Вершиною на Станції називався великий, вирубаний над основними приміщеннями зал, спеціально обладнаний для птахів-біоформів. У залі був бокс для обстеження біоформів, запаси їжі для них, тут стояли їх диктофони та прилади, якими вони користувалися.
Павлиш із Мариною сиділи в залі Вершини. Павлиш на стільці, Марина в гнізді з легкої частої сітки, яку спорудив для біоформів Ван.
Павлиш ніяк не міг звикнути до її механічного голосу. Він розумів, що це не більш як приставка — дзьоб Марини не був пристосований для артикуляції. Але, слухаючи її, він намагався собі уявити справжній голос Попелюшки, яку зустрів на Місяці.
Білий птах підвів крила, розпрямив їх знову.
— У мене з'являються дивні рефлекси. Іноді мені здається, що я завжди була птахом. Ти не уявляєш, що це таке — ширяти над океаном, підніматися до хмар.
— Мені це снилося в дитинстві.
— Я хотіла б політати над Землею. Тут порожньо.
— Не залишся назавжди птахом.
— Захочу — залишуся.
— Не можна, — відповів Павлиш. — Я тебе чекатиму. Ти дозволила мені шукати тебе, коли пройдуть два роки твого самітництва.
— Ти знайшов ту безглузду записку.
— Вона не безглузда.
— Я почувала себе тоді такою самотньою, і мені так хотілося, щоб хто-небудь мене чекав.
— Поглянь. — Павлиш дістав з кишені вже потерту на згинах записку. — Я перечитую її вечорами.
— Смішно. І знайшов мене тут.
— Нічого не змінилося. Ти не позбавлена привабливості і як птах.
— Отже, якби я була черепахою, все було б інакше?
— Напевно. Я з дитинства не любив черепах. Вони не поспішають.
— Я, мабуть, все-таки дурна. Я була впевнена, що будь-яка людина, побачивши мене у такому вигляді, буде… розчарована. Я хотіла сховатися.
— Отже, тобі й моя думка не була байдужа?
— Не була… я навіть не можу соромливо похнюпитися.
— Прикрийся крилом.
Марина розпрямила біле крило й підняла його, закриваючи голову.
— От і чудово, — сказав Павлиш. — Ти хотіла передати зі мною листа твоєму батьку?
— Так. Зараз. Він уже готовий. Я його наговорила. Тільки жаль, що він не впізнає мого голосу.