— Ану встань, синку, і прочитай усім нам, якнай-голосніше, що ти вирізав на своїй добрій старій парті, поки ми заважали тобі якимись марними балачками,— мовив Фріго.
Кожен інший учень умить підхопився б, хоч, може, й не охоче, але Карол Адамко не лише не мав наміру читати те, що вирізав на парті, а не збирався навіть уставати. Коли б я була вчителькою, винесла б милого Карола в коридор у зубах, як сліпе щеня, що б він там не нашкрябав на парті, і так би його віддухопелила, що пам'ятав би про це до нових віників. Тільки ж Фріго ніколи нікого не вдарив, мабуть, він і не міг цього зробити, раз нам колись пояснював, що тілесні покарання суворо заборонені. Я не знаю, чому саме, можливо, тому, що цього немає в програмі.
Фріго терпляче чекав, а ми всі до одного пронизували Адамка поглядами, гострішими, аніж славнозвісні отруйні стріли африканського племені зулусів. Я відчувала, що все моє тіло вкривається гусячою шкірою. Коли б у цю хвилину мабабуся шкуру з мене здерла, як часто обіцяла, вона б не витопила з неї і десяти грамів пристойного жиру. Фріго мовчав. Я роззир-нулася довкола, а тоді знову поглянула на нашого милого класного керівника, але з його обличчя, далебі, нічого не можна було вичитати. Наступної хвилини ми всі, наче за командою, зітхнули. Нарешті пролунав дзвінок!
Наш класний керівник спокійно повернувся за кафедру, відкашлявся і наостанку повернув до нас по-фріговському здивоване, нещасне обличчя. Здавалося, що тепер це була не маска, а справжнє обличчя нашого класного керівника Томаша Соботи. Звичайно, ми не чекали ніяких слів про те, як ми повинні чудо-венько відпочити і набратися сили для нового навчального року, але жоден із кас не чекав, що Фріго тільки ніби підніме капелюх, ніби за командою повернеться праворуч і перший помарширує перед нами з класу. Серед цього жахливого напруження і сум'яття я не встигла навіть усвідомити, що, власне, ніхто, взагалі ніхто не сказав жодного захопленого слова про мою нову сукню.
X
Коли вже день почнеться несподіванкою, то потім вони сиплються одна за одною, і людина навіть не знає, чому має більше дивуватися. Вранці мене здивувала мабабуся, через якихось півгодини пан Фест, у школі досить приємно здивував табель, а коли по обіді я з нетерпінням зайшла до нашого бункера, мене здивували там дві речі одразу. Передовсім приголомшило вбрання Мартіна Алеса, а ще — відсутність Якуба.
Як я побачила Мартіна вперше, він мав цілком
нормальний вигляд. Я припускаю, що його сміх, коли вія зненацька впав на землю, звучав не дуже природно, та, гадаю, мало хто міг би засміятися через кілька секунд після того, як під ним провалилась підлога. Увесь цей час, коли ми зустрічалися в бункері, Мартін носив джинси, не знаю, чи з валютного магазину, тз навіть коли вони були з валютного, в цьому аж ніяк не було ні заслуги, ні фантазії Мартіна. Я не знаю, що косив Якуб, але, безперечно, вій ие ходив голий.
Втім, одне я знаю напевно! Мартінів одяг ніколи не відрізнявся від Якубового, хоча Якуб одягався, як бродяга, тоді як Мартін мав батька архітектора. Мабуть, саме завдяки цьому, коли я відчинила наші власноручно виготовлені двері до бункера й побачила Мар-тіна, у мене вмить підломилися ноги в колінах. Мені аж подих забило, і я вхопилася за кільце над дверима, яке прибив Якуб і за яке мав ухопитися кожен непроханий відвідувач. У мене було величезне бажання похитати головою і сказати: "Боже милостивий, тримай мене!", і це була ще досить поблажлива реакція, бо при Мартінові Алесі я принципово не висловлювалася у такий спосіб. Окрім того, Мартін і так уже тримав мене і з вибачливою посмішкою вів до ящика з-під апельсинів. Я сіла. Мартін також. Разів кілька я глибоко вдихнула повітря, а тоді спитала зовсім байдуже, аби не мовчати:
— У якій фірмі ви шиєте собі речі, сер? Можна подумати, що це просто від Діора, що посилки вам надсилають накладною платою на Новозамковий район.
— Це ще не все,— перебив мене Мартін з похмурою зловтіхою, він підвівся, розстебнув свій розкішний піджак, під яким виявився не менш розкішний — людоньки! — парчевий жилет! Він стояв такий виряджений — йому справді бракувало тільки капелюха — й міг би залюбки йти у цирк замість фокусника. На мені була моя звичайна квітчаста сукня, босоніжки, а у волоссі, як завжди, незамінна біла стрічка; оскільки і раніше я часто забувала, то й тепер у мене вивітрилося з пам'яті, що я також менше як дві години тому позбулася такого "люкс"-вбрання. Та навіть коли б не забула цієї обставини, я аж ніяк не могла збагнути, чому Мартін прийшов до бункера такий виряджений! Оскільки я сподівалася, що Мартін, на відміну від мене, знає причину, яка спонукала його до цього нерозважливого вчинку, тож терпляче чекала, коли він відкриється. Схоже було, що до цього йдеться. Мартін зосереджено роздивлявся носки своїх начищених черевиків, крутився, піднімав і опускав плечі, взагалі поводився дивно, не як нормальна людина, а як кінь, що не може звикнути до сідла й раз по раз проявляє свій неспокій різкими порухами тіла. Нарешті він підвів голову, безпорадно оглянув своє вбрання і мовив з крижаними нотками в голосі;
— Якщо це тебе цікавить, Шім,— то я саме пішов з домуі
Я дивилася на нього з розкритим ротом, геть скам'янівши від подиву. Ще ніколи в житті я не зустрічалася з людиною, яка б пішла з дому, навпаки, з Якубових розповідей я знала ціле море дітей, котрі в дитячому будинку не робили нічого іншого, як тільки укладали плани, щоб втекти додому. І коли в хвилини слабості я часом розмірковувала, що було б зі мною, якби великий Імріх закинув мене до дитячого будинку і я б не могла тепер жити з мабабусею в притулку для старих, моя фантазія на цьому місці, на щастя, вичерпувалась, відмовляючись видати будь-яку перспективу. Мабабуся для мене являла собою дім, так само як для Мартіна домом були батько з мамою, і тому його слова мене украй засмутили. Я намагалася погамувати мимовільне роздратування, викликане його нерозважливістю, але Мартін і без того мав досить жалюгідний вигляд в отому своєму похоронному вбранні, тож совість мені не дозволила іще вичитувати йому.