Увесь клас ніби занурився в тишу. Ми не спускали з учителя очей. Затамувавши подих, стежили за порухом його руки, коли він витяг перший табель. Він і досі не вимовив жодного слова, хоча був у класі вже принаймні десять хвилин. Він поглянув на табель, який тримав у руках, із обличчя в нього не сходив похмурий, зосереджений вираз, що свідчив про його щонайбільше невдоволення. Як і досі, стояла ота застережна тиша, котра в кожного викликала страх, непевність і яскраві, болючі картини, що чекають на нас після повернення додому.
Зрештою, Фріго все обміркував і перестав мучити нас; він одкашлявся і заговорив неприродним, одноманітним голосом, без будь-якої модуляції:
— Одразу хочу всіх вас запевнити, що аж ніяк не маю наміру ще й в останній день навчального року читати вам нотації про те, якими могли б бути ваші результати, коли б не...
У голові в мене зринали підступні думки про години, проведені в умивальні, де замість навчання я була із Джен Ейр, Анною Кареніною, Кривавим Біллем і, відчуваючи себе скривдженою, звинувачувала в думці всіх письменників за їхнє нерозважливе прагнення писати. Раптом одноманітний голос Фріго змовк і зазвучав інший голос, і хоча він був також одноманітний, але вже по-фріговському.
— Карол Адамко!
Карол Адамко підвівся, втяг патлату голову в плечі і тихенько зауважив:
— Якщо я знову провалився, фатер 1 зробить увечері з мене відбивну, хоча не певен, яку саме — віденську чи звичайну.
На диво, ніхто не засміявся, й Адамко нічого більше не додав, мабуть, розсердився, бо навіть у цій критичній ситуації його слів ніхто не сприймав серйозно, тож без подальшого коментаря він подався до дошки. Взагалі, ніхто не сумнівався в тому, що Адамко знову провалився,— і це невдовзі підтвердилося,— бо класний керівник поплескав його по плечі й чемно повідомив, що після канікул він може повернутися на свою стару добру парту під вікном. Адамко лише випнув нижню губу й, коли повертався до парти, сказав таке, що я взагалі не наважусь повторити. Мабабуся завжди утовкмачувала мені, аби я керувалася принципом: птаха впізнаєш по перу, а людину по мові. Я далебі не знаю, в якому столітті ходила мабабуся до школи, та хоч це, мабуть, було у двадцятому столітті, хтозна, чи й тоді школярі висловлювалися так, як тепер у нашій школі.
Коли б я справді керувалася принципом, який мені порадила мабабуся, й оцінювала своїх однокласників за їхньою мовою, усім довкола,-в радіусі п'яти кілометрів, місце було б у виправному будинку, божевільні або у в'язниці. Наші хлопці ще вряди-годи докладали зусиль і висловлювалися літературною мовою, принаймні доти, доки вчитель був у класі, але тільки-но він виходив, вживали таку лексику, якої не зустрінеш і в Макаренка. Лаялися вони, зрештою, і без причини, так само як деякі дівчата не знати чого сміються. Я спостерігала цей невеселий похід до дошки й від дошки і точно знала, хто що сказав, коли, обернувшись
Батько (чім.).
4 "аз
73
до вчителя спиною, йшов на місце з табелем у руках. Коли черга дійшла до Андреї Дунакової, вона зробила такий вигляд, ніби їй за хвилину мали присвоїти титул Міс Університет, і при цьому вона мала щонайменше дві двійки. Втім, Андреа ніколи не хвилювалась. Вона стояла перед учителем з табелем у рут навіть не зазирнувши в нього! Я ніяк не могла вгадати, чого вона, власне, чекала й чого взагалі там стояла, але коли йшла на місце, сказала чітко й зовсім не тихо:
— А щоб ти провалився разом зі своїм дебільним обличчям!
Каміла Колекова і досі тримала мене за руку — якимось чудом вона не виломила мені її разом із плечовим суглобом, а коли я почула, як Андреа висловилася про вчителя, то почала побоюватися, чи вона, бува, не знепритомніє. Каміла побіліла, немов стіна, й на носі в неї виступили дрібненькі краплини поту.
Я чекала, як зреагує наш класний керівник, і, їй-богу, він зреагував, як справжній Фріго.
— Мені, звісно, шкода, панно Дунакова, що моє обличчя не викликає у вас приємних почуттів. Тільки ж будьте такі ласкаві усвідомити, що моє обличчя аж ніяк не впливало на наслідки вашої праці.
Він замовк і після хвилини могильної тиші назвав прізвище наступного учня. Наступним учнем у списку була я,
— Не бійся,— підбадьорила мене Каміла, коли я нарешті через силу вилізла з-за парти й вимучила посмішку, яка мала означати, що мене на цьому світі анічогісінько не може здивувати. Взагалі я не мала наміру кривлятися, 7а коли в мене втелющилися погляди усього класу, щось у мені ніби перевернулося, і я почала ураз поводитися, немов божевільна їла.
Я ніколи не обманювала нашого вчителя, але, мабуть, училася не так, як він це собі уявляв, от і тепер я уважно слухала його, а він, уже не вперше, закликав мене до більшої старанності. Я зітхнула, вже коли знову сиділа на парті: в моєму табелі не було жодної двійки!
Каміла Колекова мала лише одну трійку і, тільки-но повернулася від дошки, скропила парту зливою сліз.
Міро Мургаш не стримався, замахав табелем над головою й загукав, так ніби його саме прийняли до
Яношікової дружини й обрали ватажком. Хоча він мав самі п'ятірки, але не був зубрилом і взагалі не ви совувався, тож ми пробачили йому добрий табель І прихильно поставилися до його вихватки. Мацо Сі-рацький на лукаве Фрігове запитання, що скаже його батько про такий табель, відповів, сумно посміхнувшись:
— Коротко залагодить цю справу руками.
Фріго слухав його з подивом, а можливо, навіть із захопленням, але роз'яснення не попросив.
Напруга ураз спала, і всі розговорилися. Ірена Бо-лешова-Форситова твердила, що мати, напевно, її відлупцює, а Кирило взагалі не був певен, чи увечері ще буде серед живих. Я не мала підстав плигати від радощів, але завжди в подібних ситуаціях відзначалася здоровим гумором, який допомагав мені подолати неминучі труднощі й біль живота, викликаний нервозністю, і тому я незалежно проголосила, що збираюся здійснити подорож довкола світу, оскільки побилася з Камілою об заклад, що не матиму жодної двійки.
— На самокаті? — запобігливо спитала Андреа, а за хвилину, уїдливо посміхнувшись, додала: — Чи, може, на автомобілі?
Коли б Андреа краще знала мене, то їй було б відомо, що я не маю не лише автомобіля, а й бажання дати себе спровокувати подібними зауваженнями. Я обернулася, аби щось відповісти їй, і раптом помітила Фріго. Він стояв біля старої доброї парти під вікном, схилившись над кудлатою головою Карола Адам-ка. Я вмить збагнула, що трапилося щось лихе. Погляд Фріго нічого не виражав, такі очі бувають у людини, яка марно намагається щось дуже важливе пригадати. Коли він випростався, заклав руки за спину: це вже свідчило не про побіжну неприємність, а знову якесь небуденне адамківське неподобство.