Фарук Дарвиноглу
Розділ 1
Ми пливли з Венеції до Неаполя, коли турецькі галери заступили нам шлях. Наших було три кораблі, а їхнім галерам, які виступали з туману, не видно було й краю. На кораблі раптом спалахнув неспокій, його охопив страх. Серед веслярів, які переважно були турками та магрибцями, чулися веселі свисти, а у нас душа у п'яти втекла. Наше судно, як і два інших, узяло курс на захід, до берега, однак ми не змогли набрати швидкості, щоб утекти. Капітан, боячись можливого покарання, коли ми потрапимо в полон, не наважувався віддати наказ шмагати з усієї сили веслярів-невільників для прискорення руху. Пізніше я часто згадуватиму капітана, вважаючи, що саме через його легкодухість моє життя так змінилося.
А зараз мені здається, що якби капітан не злякався, ось тоді моє життя змінилося б. Життя, як відомо, не є наперед визначеним, і все, що з нами трапляється, — лише ланцюг випадковостей. Але, навіть знаючи це, інколи, переглядаючи своє життя із площини теперішнього, пересвідчуєшся, що цей ланцюг випадковостей є не чим іншим, як закономірністю. Зі мною це також трапилося. Зараз, коли я сиджу за старим столом, намагаючись писати книжку, і згадую мальовничі турецькі галери, що, як привиди, виходили з туману, це чи не найкращий час для написання якоїсь історії.
Коли капітан побачив, що інші судна успішно пробралися через турецькі галери й розчинилися у тумані, надія пойняла його душу, і він наважився прискорити веслування полонених батогами, однак було запізно, окрім того, батоги виявились недієвими для рабів, які відчули запах свободи. Більше десятка різнокольорових турецьких галер, розтинаючи завісу туману, рушили на нас. Цього разу капітан був налаштований войовниче, але, як мені здалося, не проти ворогів, а проти своєї слабкодухості й сорому. Батоги хляскали щосили, а він розпоряджався готувати гармати до бою. Його бажання оборонятися, що загорілося так пізно, щезло в лічені хвилини. Нас охопила стіна гарматного полум'я, і якби ми не прийняли рішення здатися й не підняли білий стяг, судно пішло б на дно.
Очікуючи на турецьку галеру посеред спокійного моря, я спустився до каюти. Почав прибирати речі, ніби чекав не на ворогів, які змінять моє життя, а на гостей, двох хороших друзів. Відкрив скриню й став задумливо перебирати книжки. Гортав сторінки книжки, яку я придбав за чималі гроші у Флоренції, на очі наверталися сльози. Чув крики, нервове тупотіння ніг десь нагорі, галас, а у голові засіла думка, що ось-ось мені доведеться попрощатися з цією книжкою, та, попри все, мені хотілося думати лише про зміст сторінок. Здавалося, поміж речень, рядків книжки, у її змісті було заховане моє минуле, з яким так не хотілося розлучатися. Наче молитву, промовляв рядки з книжки, які хаотично траплялися мені на очі; я хотів назавжди закарбувати її зміст у пам'яті, щоб тоді, коли прийдуть вони, згадати не їх і не ті катування, що чекають на мене, а барви свого минулого, які спливатимуть зі словами цієї любої книжки, так палко закарбованими у душі.
Тоді я був іншою людиною, з іншим іменем, яким називали мене мати, наречена та друзі. Й досі бачу сни про ту людину, якою був я, чи, може, мені так здається. Від цих снів я прокидаюсь у холодному поту. Йому було двадцять три роки, він міг розрізняти невиразні відтінки неіснуючих країн, які вигадуємо ми, тварин, які ніколи не існували в природі, небувалої зброї, навчався мистецтва й науки у Флоренції та Венеції, був переконаний, що тямить в астрономії, математиці, фізиці та живописі. Це був амбітний юнак, що легко засвоїв усе, що було створено до нього; самовдоволена посмішка не зникала з його вуст, він не сумнівався в своїй неперевершеності й талановитості — словом, це був звичайний молодий хлопець. Коли я згадував своє минуле, а робив це часто, мені навіть соромно ставало, що тим самовпевненим чоловіком, який ділився зі своєю нареченою своїми планами, почуттями, проектами, поглядами на світ, науку та абсолютно природно сприймав той факт, що кохана відверто обожнювала його, був я. Розраджую себе тим, що одного дня уважний читач, який від початку до кінця прочитає мою історію, зрозуміє, що між тим юнаком і мною не лишилося нічого спільного. Напевне, читач подумає, як і я зараз, до речі, що одного дня юнакова розповідь продовжиться із того місця, на якому він спинив своє життя, щоб зануритися в улюблені книжки.
Коли турки ступили на корабель, я поскладав книжки в скриню і вийшов із каюти. На палубі юрмились наші. Їх зігнали докупи і стали роздягати догола, шукаючи поживи. Від такого гармидеру мені хотілося стрибнути в воду, однак уява малювала рій випущених з луку стріл, кремезних аскерів, які наздоганяють мене, аби вбити, ба я не орієнтувався у просторі, не відав, яка відстань до суші. Спочатку мене ніби не помічали. Раби-мусульмани, звільнені від кайданів, радісно свистіли, а деякі тут-таки шмагали своїх тиранів батогами з усією пристрастю помсти. Через деякий час мене знайшли в каюті. Почали перекидати речі, в пошуках золота потрощили валізи, скрині. Потім з'явився вояка, він почав розглядати залишені книжки, погортав їх, а потім потяг мене до капітана.
Капітан повівся зі мною добре, лише потім мені стало відомо, що він був венеціанцем, який навернувся до ісламської віри. Розпитував, що я вмію робити, на чому розуміюся. Щоб не потрапити на галери, я зразу випалив, що цікавлюся астрономією, вмію орієнтуватися по зірках уночі, однак зацікавленості це не викликало, тоді я сказав, що працюю лікарем, бо й книжок було чимало з анатомії. За мить переді мною вже стояв воїн з відірваною рукою, тож довелося виправдовуватися, що я не хірург. Ще б трохи, і мене кинули на весла, та капітан, який бачив мої книги, запитав, чи я знаюсь на сечі та пульсі. Відповів, що так. Це врятувало мене від галер та зберегло дещо з моїх книг.
Лікарське вміння коштувало мені дорого. Всі інші християни, які потрапили на весла, відразу зненавиділи мене. І якби їхня воля, то вони звели б зі світу мене ще першої ночі, коли нас усіх зачинили в трюмі ночувати. Їх зупинило лише те, що я мав якийсь незрозумілий для них зв'язок із турками. Нашого слабкодухого капітана для науки іншим було страчено — веслярі посадили його на палю, та цього їм здалося замало — відрізали йому ніс, вуха й пустили в човні у море. Коли в турків, яких я лікував, звертаючись до здорового глузду, а не до своїх вигаданих знань з анатомії, загоїлись самі по собі рани, всі сліпо повірили у мої лікарські здібності. І навіть дехто з моїх ворогів, які неодноразово намагалися переконати турків, що насправді я ніякий не лікар, вночі приходили до мене й показували рани, благаючи про допомогу.