Ганжу не зачепили. Ходив на волі й пе знав, хто його врятував.
Нічого не сказав про це Ганжі. Хоч, може, й не одну ніч потім не спав: а що як дядько Василь і справді сплутався з ворогами народу?..
Були й такі думочки. Але ж не поїхав, не сказав, що помилився, беручи під захист Ганжу!
Отака вона, вдячність людська!..
Засопів, заблимав ображено, виліз з-під кожуха. Розпарене тіло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибілив двір. Вкрив памороззю і траву, і машину, біля якої ведмедем топчеться Павло: боїться одходити.
Незабаром світатиме. Твердохлібові й годинник не був потрібен: як кожна людина, що народилася й виросла в селі, він якимось шостим чуттям відчував плин часу. От і зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курникові заляпотіли крила і таке оглашение "кукуріку" вибухнуло над самісіньким вухом, що Твердохліб аж здригнувся: "А щоб ти був здох!" Півень же надривався так, мов теж був головою якоїсь пташиної артілі і мав добудитися всіх курей села.
Ось йому відповів якийсь молоденький, початкуючий півник не зміг навіть доспівати до кінця — зірвався на ноті найвищій; ось загорлав басовито сусідський... ще один... ще... І невдовзі по всьому селу, з двору в двір котилося невсипуще півняче піяння. І, гляди, то там зблимне вікно, то там, стукнуть двері, випускаючи господаря або господиню із хати, і вже у першому відрі видзвонює перший струмінь молока, і сонний ще голос жіночий ласкаво вмовляє: "Ногу, Мань, ногу!"
Село просиналося.
Твердохліб підійшов до машини. Павло ворухнувся йому назустріч, висока, ще батькова, шапка була мов посилана сіллю.
— Не замерз? !
— Так щоб сказати, то й не дуже...
— Паняй додому... Передаси бригадирові, що я наказав сьогодні тебе не чіпати. Або постій... Ходімо до хати, я тобі чарку наллю... Ходімо, ходімо — трохи зігрієшся!
В хаті було сонно і тепло. Твердохліб поліз до буфета, бо Маруся іще вчора помила та прибрала, дістав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи більше половини, щоб не розібрало.
— Зачекай, дам щось загризти.
— Та я уже й так...
— Зачекай, зачекай.
Дістав пиріжок, шмат холодного м'яса:
— Бери!
— Дякую, я б уже й так... То за ваше здоровля!
— Пий на здоров'я!
Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з'їв пиріжок, закусив м'ясом.
— То бувайте здорові! — І, посміливішавши од спиртного: — Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовіть.
— Покличу, покличу,— посміхнувсь Твердохліб. "От вона, ціна любові! Чарка горілки!"
Павло пішов, Твердохліб заходився піднімати гостей.
Збудив спершу дружину. Вона спала в другій кімнаті, разом з дітьми. Твердохліб, щоб не розбуркати дітей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:
— Марусю, встань та збери щось на стіл.
Маруся мов би й не спала — схопилась одразу. Косу під хустку, спідницю на себе, а блузку застібала уже на ходу:
— Картоплю зварити?
— Не треба, збери щось із вчорашнього.
Довго не міг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник
— Га?.. Що?..
Ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним — так бідолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!
— Ось похмелимось — пройде,— утішив його Твердохліб.— Уставайте, бо час уже на полювання рушати!
— Митрофан Онисимович уже встав? — прочуняв нарешті редактор.
— Іду будити.
Митрофан Онисимович лежав, як гора: тільки піднімавсь-опускався кожух. Та ще на білій рубашці ворушилася чорна краватка: не зняв її, навіть лягаючи спати. І вчорашнє все випите йому аж ніщо: Твердохліб лишень тихенько покликав, як він і прокинувся. Ото здоров'я в людини!
Поки вдягалися, гоки вмивалися, Маруся вже й на стіл зібрала.
— По одній! — скомандував строго Митрофан Онисимович.— Полювати ж приїхали, а не горілку дудлити!
Випив, заїв, навіть за стіл не сідаючи. А на нього дивлячись, й інші. Редактор разів зо три шклянку до рота підносив — все не міг зважитись. Кривився так, ніби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Петько пораїв:
— А ти заплющ очі й одним духом!
Під'ївши, стали збиратися. Путько обперезавсь патронташем, зібрав двоствольну рушницю. З полірованим прикладом, безкурківку, якусь дорогу іноземку. Скільки коштувала, не знав і сам: на шістдесятиріччя піднесли йому працівники райради, придбавши в складчину аж у Києві, в комісійному. Сказали лишень, що з колекції магната Потоцького.
— Одне неудобство, що ні до чого ремінь причепити,— казав про рушницю Путько.— Він, гад пузатий, даже рушницю лінувався носити: лакея позаду тримав!
— Давайте я вам носитиму! — вискочив Твердохлібів заступник: страшенно хотів потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися біля начальства: а що воно ще скаже цікавого.
— Дякую, я вже сам якось,— покосився на нього Путько. Окрім Путька, мали полювати редактор, Твердохліб, шофер
і Пекельний Корній. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб і не бачили. Твердохліб узяв у сторожа: поржавілу, з роду-віку нечищену, в дуло глянеш, а там тільки павуків і немає,— з такої як стрельнеш, то невідомо, хто буде вбитий,— мисливець чи заєць. Та Твердохліб і не збирався особливо стріляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, курківка, рушниця не дуже показна, але надійна.
— Він. сучий син, уже мене обскакав! — скаржився Путько .— Як патрон, так і заєць! ,
Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неї гільзами цієї ночі— в селі не було. Ще вчора зранку, як тільки додзвонився до Путька, вирядив Твердохліб Корнія у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.
— Хоч один заєць пропаде І— голову одірву!
І Пекельний простирчав там весь день і всю ніч. Не приходив навіть обідати: дочка носила у вузликові.
Побачивши машину, він одірвався од стогу, пішов назустріч. Був у кожусі, а шапку аж на вуха насунув. Твердохліб одвів його набік і, поки гості вилазили з машини та розминали ноги, занепокоєно допитувався:
— Зайці є?
— Одбою немає!
— Придививсь, де найбільше залягали?
— Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною...
— Понад нею й підемо. Та гляди мені: зайця піднімеш — не стріляй! Гони прямо на Путька!