— Сіять люпин!..
Торкнулися й міжнародних подій:
— Німець — людина серйозна... Я ще коли в плєну був, то вже як скаже, то скаже...
— А янгличанин що — так собі?.. Янгличанина теж голими руками не візьмеш!..
— Натурально!
— А я кажу — німець!.. Од кого люпин? Од німця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудіть. Путько пив не менше, ніж інші, заїдав теж добряче:
Твердохліб ледь встигав на тарілку йому підкладати. Почервонів, упрів, комірець білої сорочки горло здушив, однак чорної краватки не зняв: заїдала культура. Коли до нього звернулися, він не відповів одразу. Дожував пиріжок, запив узваром, витер рушником губи.
— Питання треба правильно ставити,— мовив повчально.— Що значить: німець, англієць?.. В корінь учіться дивитись: трудящий народ у цій війні переможе чи світовий капітал... Є авторитетна думка, що переможе трудящий народ...
— А я що казав — німець! — зрадів прихильник люпину. Жінки в суперечки не встрявали. Маруся більше моталася,
подаючи та приймаючи, комірничиха ж, після чарки-другої посміливішавши, пересідала, пересідала, та й сама незчулася, як опинилася біля Путька.
— Та ви ж нічого і не їсте!.. Оце горенько: мо', не смачне? Випила до товариша голови району чарку вже білої —
розвезло зовсім.
— Оце б же я й заспівала! — і, не чекаючи, поки її попросять, підперла долонею щоку, завела:
ГОЙ, НЕ ШУМИ, ЛУ-УЖЕ-Е, ЗЕЛЕНИН БА-АЙРАЧЕ-Е...
Співали до півночі. І Путько навіть співав, і редактор. Редактор, щоправда, не в ті ворота тягнув: назюзюкався так,
4 Л Дімароп
97
що й очі запухли, але в загальному ревищі не луже й чутно було, як він фальшивить.
Насиділися, наспівалися — стали розходитись. Пора ж і честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушниці в руках не стрибали.
Путькові послали на ліжкові, але Митрофан Онисимович лягати в хаті не захотів: душно.
— Стелися надворі!
Як не вмовляли — надворі, й квит!
Нічого не лишилося робити Твердохлібові: наказав Марусі тягнути рядна-подушки із хати.
Послали під ґанком. Намостили сіна з добру копицю, заслали, а поверх подушок — рядна й кожухи. Ночі ж холодні, то щоб не застудити.
Путька поклали посередині, а по боках лягли Твердохліб і заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч із класовим ворогом мов би й покінчено, та хто дасть гарантію, що його недобитки десь не причаїлися, на дорогоцінне життя голови райвику ножа не гострять?
То ж Твердохліб іще й пістолет під подушку. Наказав одному з бригадирів, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та ломаку поважчу щоб не забув прихопити.
Поснули одразу. А за годину Твердохліба мов підкинуло: хтось стоїть! Вихопив пістолет з-під подушки, розплющив ОЧІ: стоїть!
Чорний, великий, з ломакою!
— Хто?!
— Та це я.
Заволока! Твердохліб аж спітнів: мало не вистрелив!
— Чого приперся? — зашипів до парубка.
— Дивився, чи спите. Що дурневі скажеш?
— Іди до машини! Щоб там і стояв... Чуєш?
— Та чую. Почалапав.
Ліг Твердохліб, пістолет знову під подушку засунув. А заснути не може: заворушилася підозра. Чого б отому Заволоці до них підходити? "Подивитись, чи сплять"... А може, інший намір був у голові?..
Так уже й не заснув. Лізли думки різні в голову — ні кінця їм, ні впину. Та й скоро вставати: звикнув давно підхоплюватися раніш од усіх.
і СКІЛЬКИ разів сонна Маруся вмовляла: "Та поспи іще хоч годинку — ніде та робота не дінеться!" Скільки разів брала гпокуса іще хоч годинку поніжитись у постелі! Не піддався ні разу. Привчив уже й бригадирів, і ланкових — весь свій актив — до того, що хай каміння із неба сиплеться, а голова рівно
0 шостій буде в конторі. І їх чекатиме в шість. Хто прийде раніше — добре. А хто запізниться, то начувайся!
Бо інакше не можна. Бо лише попусти — все піде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пізніше, і село усе ниатиме: а наш голова щось заледачів. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, і інші стануть запізнюватись...
Не раз на зборах говорив:
— Хто працює чесно в колгоспі, той по-людському й житиме. А хто огинається — хай нарікає на себе. Обріжемо город по саму ріпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!
І хай ще більшість працює не за совість, а за страх, як каже Ганжа, хай іще досі для них гуртове — чортове... Ох, те гуртове! В'їлося в голови, ввійшло в кров ще на початку колгоспного руху, скільки не воюй, а воно, як кукіль. Сьогодні ішполов тут, а завтра глядь — в іншому місці проросло.
— Миколо, хто вас учив так орати? Огріх на огріхові!
— Та де ті огріхи!.. Я ж і так стараюся, аж спина тріщить... А в очах так і світиться: "гуртове — чортове"...
— Голово, а коли вже нашим корівкам сіна вкосити дозволите?
Нашим — це значить: своїм, особистим. Тих, що в колгоспі, тих ніколи нашими не назове. То чортове, то гуртове.
1 Іроходитиме мимо ферми — хай дах піднімається од голодного колгоспного мукання — і не подума заглянути!
І отак щодня. Майже на кожному кроці.
Бояться, не люблять? Ледарі й не люблять. А йому аби колгосп процвітав. Рано чи пізно, а всі зрозуміють, що про них же дбає Твердохліб, не даючи спуску нікому, для них же старається, а не для якогось там дяді з району...
♦Знали б ви, дядечку Василю, то, може, і язик у вас не повернувся б говорити оті всі несправедливі слова",— згадав недавню розмову з Ганжею.
По старій пам'яті називав про себе Ганжу "дядьком Василем". Це лишилося з тцх далеких років, коли він був іще парубком, молодим комсомольцем і дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати і в царській в'язниці, і в революції брав участь, і на фронтах громадянської, то хто він такий супроти Ганжі!..
4*
99
Мабуть, з тих часів лишилася в Твердохлібовому серці іскрина тепла до Ганжі. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь під час колективізації зійшов із правильного шляху, підпав під вплив класового ворога, що його в свій час правильно виключили із партії і посадили до в'язниці, однак слід од давньої поваги до ватажка тарасівської бідноти лишився у ньому й досі.
Чи не це спонукало його в тридцять четвертому, після вбивства Кірова, стати на захист Ганжі? Коли хтось невідомий написав на нього доноса: так мов і так, ви там ворогів ловите, а наш серед білого дня по вулицях ходить, і ніхто його не чіпає. Пішов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поїде, а докаже, що це — злісний наклеп.