"Меньше будіт — лучше буДіт! — сказав одерев'янілому Ашотові. Звільнив його од пут, налив у кухоль горілки.— Пєй — не жалей!" — Рвав жадібно м'ясо, припрошував і Ашота, а той не міг проковтнути й шматка: поруч валялося моторошно вкорочене Пилипове тіло.
Наївшись, Жорка сказав Ашотові знову сідати попереду, правити кіньми.
Цього разу не поспішали. Та ще до того й з дороги збилися. Часто зупинялися. Жорка, підхопивши ручний кулемет (обидві гвинтівки він позакидав у бур'ян), йшов на розвідку. Далеко, однак, не заходив: тримав у полі зору Ашота.
Зупинилися на ніч знову в степу. Під стогом. Жорка наказав Ашотові вирити спільну нору, бо ж лило і лило, стриножив коней, а тоді вже дістав вечерю. Знов наливав горілку у кухлі, примушував Ашота пити до дна. Спокушав Туреччиною. Клявся в любові до нього: "Ти скажі, за что я тєбя так полюбіл?" Однак не забув, лаштуючись спати, знову зв'язати свою любов якомога надійніше. Тільки цього разу проґавив, як Ашот затиснув кулаки, розводячи руки. І коли Жорка заснув, він звільнив спершу руки, а потім і ноги. Ні, ноги пізніше, коли вже зарізав Жорку...
— Не треба, Ашоте! — застогнала Тетяна.
Та Ашот уже мовчати не міг: мав виговоритися до кінця.
— Падох, как паршівий свінья!
Виліз поспіхом з нори — не взяв у Жорки нічого. Ні золота, ні нагана, навіть ніж залишив у грудях,— таке йому було все огидне. Захопив лише кулемет. Не став ловити коней, що забрели хтозна й куди,— кинув усе, як було, та й подався назад.
— Як же ти до нас втрапив? — жалісно спитала Тетяна. Як втрапив, Ашот не знав того й сам. Брів день і ніч,
а коли врешті наткнувся на хутір, довго не вірив, що прибивсь до своїх...
Цього вечора Ашот не подерся на горище: ліг спати з Івасем. Поставив у головах кулемет, і Тетяна не могла довго заснути: все здавалося, що Івась лізе до тієї машини. За зброєю ж аж труситься, як побачить, то й очі загораються. Тетяна вже дістала якось у нього з-за пазухи гранату, а вдруге — цілу гору патронів. І била, й сварила — не помагало нічого. Хлопчище ж, хіба його переробиш!.. І тут думки побігли, побігли по доріжці утоптаній — до старшого сина. Де він, що з ним? Тетяна не вірила, що Андрійко може завинути, не допускала цього навіть у думці: їй здавалося, що вона може ж цим накликати на сина біду. Він живий, з ним все гаразд, він рано чи пізно до неї прийде. Кінчалася б тільки оця проклята війна!
Удосвіта, ще й не світало, ще темрява липла до вікон, Тетяна схопилася з ліжка: треба годувати худобу. Оту всю орду, з якою вони не знали що й робити. Спробувала вчора підступитися до Галі — та махнула байдуже рукою. "Робіть як знаєте! Про мене, хай вона й поздихає!" А худоби ж, а птиці — хоч колгосп одкривай! Хоч Жорка й Іван хапали все, що тільки траплялося під руку.
Запалила в печі, наносила води ще й для прання. Замочила звечора одяг Ашотів: не могла бачити криваві плями на ньому. Винесла худобі, подоїла корів, вибрала із жлукта одяг у ночви, заходилася прати. За вікнами вже посвітлішало, дощ немов трохи ущухнув, ось і вітер заторгав шиби,— може, хоч хмари розвіє,— Тетяна виглянула і обмерла: у ворота в'їжджала парокінна підвода. А при ній — озброєні люди.
Притискаючи до грудей мокрий Ашотів піджак, Тетяна все дивилася й дивилась у вікно, а підвода була вже в дворі... Ось вона зупинилася, ось двоє одірвались од неї, пішли прямо до хати.-
Схлипнула, оглянулась і одразу ж наткнулася зором на кулемет, що стояв біля Ашота у головах. І думка, що, зайшовши до хати, оті люди вгледять зброю, так і кинула її до ліжка. Ухопила кулемет, заметалася по хаті, не знаючи, куди з ним подітися, де заховати. А в двері вже стукали, ось-ось заглянуть у вікно і побачать, що вона тримає в руках,— Тетяна похапцем засунула кулемет під лаву, згребла солому, прикидала, притрусила, кинула зверху ще й віника. "Хто там?" — проснувся Ашот. "Хто то?"— підхопилася Галя. Тетяна мовчки побігла у сіни: найбільше боялася, щоб Ашот не вхопив кулемета та не став стріляти у вікна.
— Зараз... зараз...— шепотіла одерев'янілими вустами, шукаючи засув, а руки не слухалися, а пальці зривалися з засува, а залізо наче прикипіло до дерева.
Нарешті одсунула, одчинила, одсахнулася: перед нею стояв чоловік — зарослий, страшний, з автоматом, націленим їй прямо в груди, а за ним, з-за плеча його виглядаючи, вигулькнуло інше обличчя, і Тетяна, впізнаючи брата і все ще у те впізнавання не вірячи, одступала, одступала в глиб сіней, аж поки й уперлася спиною в стіну
— Таню?. Танюхо!..
Той братів вигук, той голос, рідний, знайомий, близький, крізь весь оцей час пронесений" пронизав її всю, одірвав од стіни, кинув назустріч — мимо страшного отого чоловіка — до нього, до брата, найдорожчої у світі іюдини! Ударилася в груди, припала, приросла: "Ой Федю!.. Ой Федю!.." І сльози, дурні оті сльози, що ллються і в горі, і в радості, з очей так і ринули. Так і полилися на його й без цього мокрий піджак. А він її обіймав, збентежено й ніжно, він її умовляв, як колись у дитинстві, коли вона прибігала до нього з своїми вавками: "Ну, Таню, ну годі, ну перестань... Чуєш, Танюхо..." — ще щось казав, а вона не чула, не розуміла нічого, окрім того, що у неї знову є брат і вона біля нього...
І раптом думка — страшна, невмолима, як блискавка,— вона аж задихнулася, аж одштовхнулась од нього і, дивлячись враз потемнілими, вимогливими до крику очима, які не простять, проклянуть, спопелять, охрипло спитала:
— Андрійко?!
— Та он же Андрійко! — вигукнув зовсім уже весело Федір — Он твоє золото! — Та й одступивсь од порога, щоб їй було видно. І Тетяна, вже нікого, крім сина, не бачачи, метнулася в двір, до підводи...
Розпрягши коней та закотивши підводу в клуню, пославши Вітьку на горище ("Єсть!" — козирнув хвацько Вітька, хизуючись перед Тетяною, хоч те хизування пропало даремно: Тетяна все не зводила погляду з сина), тож пославши Вітьку з кулеметом пильнувати за дорогою,— хоч навряд чи хто зараз на ту дорогу й рипнеться, та мало що може збрести нечистому в голову,— зайшли до хати. І Галя, й Ашот уже зодягнулися, стояли посеред кімнати. Тетяна, яка вся аж світилася, закричала од порога: