Біль і гнів

Сторінка 262 з 310

Дімаров Анатолій

Трохи отямившись, Тетяна повела Галю із хати: на вітер, під дощ,— подалі од тієї кімнати. Двір зустрів їх темними проваллями дверей: у сараї, у клуні, в коморі. В широко одчинені ворота вели глибоко продавлені сліди од коліс,— аж тепер подумала Тетяна про Жорку, Ашота й Пилипа й пригадала, що Ашот і Пилип ночували у клуні. Залишила Галю, метнулася до клуні. "Ашот!.. Ашот!.." Клуня німо мовчала. Тетяні здалося, що й Ашот лежить зарізаний, в грудях у неї аж сколихнулося, каламутно й нудотливо, замерехтіло, попливло перед очима. Відчуваючи, що ось-ось упаде, вчепилася в одчинені двері...

Згодом, переконавшись, що Ашота й Пилипа, слава Богу, в клуні немає, Тетяна повела Галю до хати: дощ лив і лив, обоє встигли добре намокнути. Галя ж до того була лише в сорочці, то недовго й застудитися,— на Тетянині плечі враз звалилося все: й зарізаний Іван, і Галя, яку вона вела за руку, мов безпорадну дитину, й Івась, який іще спав, нічого не відаючи... А може, й проснувся, може, встав з ліжка і, шукаючи матір, іде оце зараз до тієї страшної ряднини... Тетяна вбігла до хати, щоб перейняти Івася, але син ще спав.

Тоді вона заходилася коло Галі: дістала суху сорочку, переодягнула, поклала у ліжко, бо Галю вже тіпало. "Нічого, Галю, нічого,— шепотіла до неї,— все обійдеться... Полежте, Галю, зігрійтеся, я молока принесу..." Розтопила в печі, поставила на вогонь горнятко й одразу ж подумала, що треба ж нагріти воду: обмивати Івана. Бо нікого гукнути на поміч, все мусить зробити сама,— вона вже хапала відро, щоб бігти по воду,— не давала собі й хвилини перепочинку: бігцем по воду й бігцем із водою, аж поки два великі чавуни важко стали в печі, обняті вогнем... А тоді поїла гарячим молоком Галю, а сама перевдягнулася поспіхом... Аби лиш не згадувати, аби лиш не думати, ідо рано чи пізно, а доведеться знову йти за ряднину... "Піду, як вода закипить",— домовлялася сама з собою, а коли вода закипіла, нагадала собі, що;треба ж знайти ночви, і довго

возилася з ними у сінях, аж поки її пронизала думка, що треба

упорати Йвана, поки ще спить Івась: боялася найбільше за

сина. і

— Галю, ви не пускайте Івася, поки я його не обмию,— попросила Галю ТР хенько.— Чуєте, Галю? — бо та, здається, не розуміл? —нічого...

Потім вона копала могилу. Край саду, за клунею. Рубала коріння, викидала намоклу землю, що аж чавкотіла, й коли Івась, який ходив з матір'ю, як пришитий: боявся, мабуть, лишитися сам, коли Івась запитав: "Ма, навіщо він голову одрізав?", Тетяна відповіла, що не знає. Вона й справді не знала, не могла зрозуміти тієї жорстокості, до того ж була вся розбита од втоми, од нервового виснаження, але треба було докопувати яму... Й поховати Івана, що лежав, обмитий, споряджений, як і годилося покійникові, і Галя була там, при ньому. Тетяна то нахилялася, то піднімалася застиглим обличчям, викидаючи глину з ями, а в голові їй билось одне: хоча б швидше все це скінчилось...

Коли ж докопали, коли підкотили до порога візок, коли увійшла з сином до хати і в обличчя їй ударив Галин плач голосний, оте одвічне жіноче: "Та на кого ж ти мене полишаєш?" — сльози так і бризнули з досі сухих Тетяниних очей. Плакала вже не стримуючись, плакала вже не стільки по Йванові (хоч і його було жаль, жаль наперекір усьому лиху, що він їй заподіяв), скільки по роках прожитих, по роках загублених, в яких не було місця для радості,— як ніколи гостро відчула Тетяна, що все, нею втрачене, ніколи не вернеться, і звичайнісіньке щастя, відміряне кожній людині, її, саме її, й оминуло байдуже...

Потім вони виносили важке Иванове тіло.

Впряглись у візок. І син їй помагав, а Галя ішла позаду, притримуючи тіло, й голосно схлипувала, бо плакати було не з руки, а вже затужила, як зупинилися.

— Та мій же соколе дорогий!.. Та моє ж сонечко!..— Сумний Галин плач тоскно видзвонював над уже мокрою ямою.— Та немає ж у тебе ні дому, ні хати! — Бо лежати Іванові не в домовині — в сирій землі лежати.

Поховавши Івана, повернулись до хати. І коли Галя сказала крізь сльози, що треба ж пом'янути покійника, коли сяк-так зібрали на стіл, і сіли до столу, й налили у три чарки: дві — собі, а третю — Іванові, Тетяна, яка зроду-віку в рот не брала горілки, вихилила свою чарку до дна,— така була спустошена,— випила і не сп'яніла ніскілечки. Тільки ще більше запекло біля серця, а весь світ здався таким ненривітно-понурим, що хоч бери та й собі лягай до ями.

Од розпуки, од невтішних думок рятувала робота. Мила, шкребла, прибирала в кімнаті, де жили отой душогуб та Іван, зняла залр.ту кров'ю постіль, запарила в жлукті, готуїала й виносила їсти худобі, варила обід і вечерю: поралася, не присідаючи, до пізнього вечора, а коли стало темно, коли полягали, то мусила ще й заспокоювати Галю та сина: Галя знову заходилася плакати, а Івась боявся заплющити очі — ввижався йому зарізаний.

— Він все одно вас не взяв би,— сказала, щоб хоч чим-небудь розраяти Галю, а та вибухнула ще більшим плачем...

А через два дні повернувся Ашот. І сказав, що зарізав Жорку.

— Зарезал! — закричав до них страшно і сіконув у повітрі рукою.

І одразу ж поліз на горище. Наче вони йому докоряли.

Вони ж були просто налякані. До смерті налякані.

Ашот зліз із горища десь аж опівдні. Опухлий од сну, з соломою в густій чорній чуприні. Мовчки умився, мовчки сів до столу. А коли Галя боязко спитала, де ж подівся Пилип, відповів сердито:

— Зарезал!

Відлягло йому, мабуть, од серця вже аж надвечір: став розповідати, як усе сталося.

Жорка тоді не дав їм і оглянутись. Розштурхав обох, забрав у ще сонних гвинтівки, наказав виводити коней. Фаетон уже стояв навантажений, Жорка сам переніс до фаетона чемодани і тепер квапив, щоб швидше ворушилися, і тикав у спини наганом. Коли ж вони запрягли, наказав обом сісти попереду — не дозволив навіть до хати зайти: узяти щось із теплої одежини. В Пилипа замалим не вистрелив, коли той уперся, що без плаща не поїде...

Одразу ж і виїхали. Жорка все кричав, щоб поганяли, матюкався у спину, грозився, що обох постріляє.

їхали аж до вечора, минаючи села. їхали б, мабуть, і вночі (Жорка гнав, мов на пожежу), та пристали коні. Повечеряли мовчки, а потім Жорка примусив Пилипа зв'язати Ашотові руки. Наставив нагана — в'яжи! А потім сам зв'язав руки й Пилипові. І ноги обом пов'язав. А під ранок зарізав Пилипа. Одчикрижив йому начисто голову, ногою одкотив у бур'ян.