Яр став роздаватися вшир. Високі, наче обрізані, стіни, що грізно нависали над головами, поступово одступалися, ставали не такими стрімкими та прямовисними. Терни дерлися по них догори, уперто й невтомно, а далі таке потягнулося, таке переплелося, що й чорт ногу зламає: лишилася тільки вузенька стежина при самому дні — ледь помітний просвіт. Яр все глибшав і глибшав, все вище й вище піднімалися стіни з проваллями-урвищами: неприступна фортеця, справжнісінький вовчий притулок, куди зроду-віку, мабуть, і нога людська не ступала. І, либонь, аби не війна, то й ще хтозна-коли сюди поткнулася б людина. Хіба що від наглої смерті рятуючись. Отак, як вони. Ідуть та й ідуть, видираючи ноги із глини, що стає все в'язкішою, і знову їм жарко, знову їм важко, знову бракує повітря, і парує на кожному одяг, і вже сил, здається, немає, а глиняна звивиста стрічка все тягнеться й тягнеться. Часом то один, то другий зупиниться, п'яно похитуючись, хапаючи гарячим ротом повітря, і тоді той, що позаду, штовхне його в спину: йди, йди, бо ніхто за тебе не йтиме!..
А Ганжу нікому підштовхнути: Ганжа йде останній. Тому, може, й не зупинився жодного разу,— лише все більше кам'яніло обличчя та чорно й затято мерехтіли глибоко запалі очі.
А яр усе тягнувся й тягнувся. Кожен чіплявся поглядом за черговий вигин: ось там уже кінець... ось там нарешті виберуться в поле... Та завертали за вигин і бачили стіни мовби ще вищі й похмурніші...
І коли не було вже сил, коли почало зцаватися кожному, що цей крок — останній, що зараз і впаде в оцю глину прокляту, бо тіло стало мов чуже: кожна жилочка, кожна клітина аж ячала у ньому,— Світличний, побачивши невеликий моріжок, звернув до нього, і всі, як запарені коні, рвонулися слідом, видираючись із глини.
Не полягали — попадали. Не дихали — стогнали. Схудлі, страшенно брудні, вже й на людей не схожі: якісь болотяні дідьки, скорчені од нелюдської втоми.
А довкола вже починало темніти. Невидиме сонце давно уже, мабуть, зайшло, синь небесна холонула й гусла, і вже перші сутінки потекли по дну яру, скрадаючи обриси,— все ожило, заворушилося наче: і кущі, й віддалені стіни, мов зіткані з рухливої якоїсь матерії. Вітер уже дув, як у трубу, стікаючи донизу,— шелестом, тріскотом, приглушеним стогоном виповнився яр.
— Треба йти! — звівся Ганжа.
Ніхто й не поворухнувся: всі мов приклеїлись до рятівного моріжка.
— Ану, хлопці, підйом!
— Куди поспішати? — Це Вітька-моряк.— Німці зараз сюди й не поткнуться.
— І без німців отут передохнемо... Вставайте — на горі відпочинемо!
Хто ворухнувся, хто застогнав од безсилля,— Світличний, лайнувшись, одірвавсь од трави, тупнув ногою, наче заганяв утому в землю.
— Ану, хто хоче по шиї? — І гаркнув щосили: — Підйо-ом! А Ганжа вже пішов уперед. Не оглянувся навіть: був
переконаний, що всі рушать слідом.
Вибиралися з яру вже зовсім по темному. Чіплялися за траву, за кущі, дерлися, зривались донизу і знову дерлися на крутизну, аж поки й вибралися в поле...
І — мов крилом у натруджені груди.
Аж кричати хотілось" Аж плакати.
— Ну, тепер нам і чорт не страшний!
Чорт не чорт, а втома знову брала своє. Треба хоч трохи перепочити: несила уже й уявити, як ще можна ступити хоч крок.
Ох, яка солодка земля! М'як^, мов перина! Так і дише, так і колише, так і бере в обійми. І то нічого, що мокра, то навіть добре,— холодить розпарене тіло! Руки-ноги розкидані — вільно, широко... їх уже й немає: злилися1 з-землею. І — лежати, лежати. Не ворушитися. Заплющити очі, відчути, як одразу ж загойдається під тобою земля і весь світ попливе, попливе у заколисану безвість. Спливуть якісь голоси, ледь чутні, невиразні, турботливо-ніжні, якийсь шепіт ласкавий,поснується довкола — і вже не бухає напружено серце, а тіло стає легке й невагоме...
— Хлопці, вставайте! — чийсь стурбований голос.— Незабаром світатиме.
Світатиме? Та я ж щойно ліг! Щойно очі заплющив! Що він меле про світанок, той голос!
— Уставайте, хлоп'ята. Он і Неля вже встала.
Неля?.. Яка іще Неля?.. А, Неля... Ну й нехай устає... Дайте ще хоч трохи полежати!..
— Вас що, прикладом піднімати?.. Підйо-ом! Дядько, щоб він охрипнув!
Хоч-не-хоч треба зводитись. Розплющуєш набряклі повіки й пірнаєш зором у темінь. Таку густу й непроникну, що скоріше вгадуєш, аніж бачиш: оно бур'яни, а позаду он яр. І невиразні постаті товаришів, що похитуються. Чи то гойдає тебе — хилить то вправо, то вліво.
— Отже, так,— навмисне бадьорий дядьків голос,— пройдемо з десяток кілометрів — і на спочинок! Спатимемо, поки й війна скінчиться. А зараз — кроком руш!.. Не одставати, не одставати!
Рушили: прямо у поле, в мокрий бур'ян. Розкисла земля чвакотіла під ногами, бралася пудовими гирями. Одразу ж стало жарко. Брели довго полем, продираючись крізь бур'яни, падаючи й пошепки лаючись, потім довго спускалися в глибокий вибалок і ще довше видиралися вгору, аж поки знову пірнули в бур'ян, мов іще густіший, іще мов вищий, мов іще дужче насичений вологою. Опиралося, чіплялося, хльоскало мокро, кололося й дряпалось,— шкіра пекла, мов обдерта, а будячище,' де він, проклятий, і взявся, замалим очі не виколов!..
Йшли до самого світанку, поки Світличний не сказав, показавши рукою:
— Бачите могилу?.. Ото наша днівка.
Здерлися на високу могилу. Світличний наказав одразу ж лягати, щоб якась зараза не вгледіла. І ще жодна команда не виконувалася так швидко і дружно, як ця.
Могила, зроду-віку не орана, ніким і ніколи не топтана, зберегла на собі густу високу траву: вони так і пірнули в неї, на суху майже землю, бо вода тут не затримувалася — стікала донизу. Та вже й сонце зійшло: пригрівало у спину, у боки, в груди,— хто як лежав,— і вони одразу ж поснули, і не було таьої сили на світі, яка змогла б їх розбудити...
Ганжа проснувся од якогось підозрілого руху. Зірвався, ухопив автомат. Глянув: Світличний! Стояв на колінах, нахилявся раз по раз, наче молився.
Поклавши автомат, Ганжа підсунувсь до Федора Той чаклував над дбайливо розстеленою хустиною: витрушував з кисета намоклий тютюн. Був такий зосереджений, що на Ганжу навіть не глянув. Рівняв, викладав дрібку до дрібки обережно й старанно. А на худій зморщеній шиї ходив то вгору, то вниз гострий кадик: ковтав, мабуть, слину.