Аж тепер побачив Грицько: чималенький гурт посеред спорожнілого ринку. 1 постаті в чорних мундирах. Одні стерегли отой гурт, оточивши його з усіх боків, інші ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в паніці крам: що брали, що відкидали.
Потім появився німець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопців та дівчат, як і він). Німець щось різко скомандував, поліцаї заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранців по чотири у ряд, їх довго рихтували, лаючись та підштовхуючи, потім порахували, і німець лишився задоволений, бо сказав голосно: "Ґут!"
Пролунала команда рушати.
Погнали через ті ж ворота, тільки не було вже поліцаїв із коробами, а стояв ланцюжок німецьких солдатів, багато із них тримали на ремінцях собак, здоровенних вівчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неї, а позаду чорніли вантажні машини. Як тільки колона вийшла на вулицю, солдати посідали в машини й поїхали, а поліцаї, оточивши колону ніби чорним парканом, погнали її вулицею.
— Куди нас ведуть? — спитав у сусідів Грицько, але ніхто йому не відповів: вони чи то не знали й самі, чи їм не хотілося й озиватись.
їх довго вели безлюдною вулицею, потім завернули на іншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дійшли до високої брами, коло якої на варті чорнів поліцай. "Біржа праці",— сказав хтось у натовпі, хтось, мабуть, місцевий, і Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вікнами, що в них запросто возом можна було в'їхати: будинок сірів посеред двору, за брамою.
Ось брама одчинилася, їх погнали через подвір'я — прямо до сірого будинку.
— По двоє — заходь!
Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вікнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кінці, з стінами, щедро обклеєними плакатами. Плакати були мов щойно надруковані, вони так і сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так і лізли в очі, так і манили до себе. "Велика Німеччина чекає на тебе!" — кричав один величезними, яскраво-червоними літерами на блакитному фоні. "Ти мрієш набути гарний фах — записуйся добровольцем до Німеччини!" — раяв наполегливо інший. "Я знайшла тут другу родину!" — повідомляв третій: дівчина у фартушку весело всміхалася з того плаката, а обіруч стояли такі ж усміхнені німкеня, і німець, і кілька німченят, схожих на янголів,— всі вони всміхалися любовно до дівчини, яка знайшла у них другу родину. "Мені тут дуже добре!" — вихвалявся четвертий: мордатий парубійко у вишитій рясно сорочці, посеред чистого, як стіл у доброї хазяйки, двору, а позаду, з корівника, виглядали рогаті голови і теж мовби всміхалися: "Еге ж, оцьому українському парубкові серед нас дуже добре!" "Я щодня сито їм і ходжу в усьому новому!" — аж захлинався п'ятий плакат, і тут уже не лишалося нічого іншого, як тільки погодитися, бо в дівчини на тому плакаті були такі груди і стегна, що їх можна було нагуляти хіба що на заморських харчах.
Поки Гриць недовірливо й боязко роздивлявся оті плакати, на помості з'явилося ще одне диво: добродій, який уже, мабуть, встиг побувати в Німеччині,— такий він був одгодований. Шкіра, рожева і чиста, як у молочного поросяти, аж лисніла, товсті пальці-ковбаски густо внизані перснями, костюм шелестів дорогою тканиною, а блискучі черевики порипували за кожним рухом. Добродій підійшов на край помосту, розвів широко руки, наче збирався усіх обійняти, засяяв привітним усміхом:
— Добридень, панове! Прошу сідати!
"Панове" стали несміливо займати стільці, розставлені в довгі ряди.
— Веселіш, веселіше! — заохочував добродій.— Не бійтеся, вони не кусаються! — 1 єдиний розсміявся власному дотепові: зал понуро мовчав.
Врешті всілися. Грицько примостився аж у заднім ряду, скраєчку, щоб в разі чого й вискочити одразу, він все ще не вірив у те, що його кудись заберуть, все ще надіявся, що його одпустять, адже він нічим не провинився. Ось дійде його черга, спитають, звідки, за чим прийшов, та й одпустять додому. Грицько аж рота розтулив, прислухаючись до отого добродія, він боявся пропустити хоч слово, бо йому все здавалося, що той чоловік ось-ось скаже: "Хто із села, той може йти додому--.
Та добродій чомусь не квапився казати оті слова, добродій говорив про інше: солов'єм заливався, розписуючи, що їх жде в далекій Німеччині. Послухати добродія, так вони, оці всі хлопці й дівчата, повинні руки цілувати поліцаям, які їх похапали на отому базарові та й пригнали— сюди, до широких воріт, що вели прямо в рай.
— Вам випала щаслива доля: першими прилучитися до передової європейської культури!'— аж захлинався добродій.— Всі ви там пройдете велик1/ школу й повернетесь до відродженої нашої країни, звільненої доблесними німецькими військами од більшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове,— тій щасливій нагоді, що випадає лише раз у житті!..
— То й їдь замість нас! — буркнув хлопець, що сидів поруч з Грицьком.
Добродій так і не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомість повідомив, що всі мають пройти медогляд, перед тим як їх повезуть до Німеччини.
— Бажаю вам, панове, щасливої дороги!
Розцвів у посмішці, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пішов із помосту.
А замість нього появився вже поліцай: цей не усміхався, не пробував обійняти весь зал,— дивився спідлоба.
— Так от: дівчата — вон в оті двері,— показав рукою ліворуч,— а хлопці — вон в ті.— Почекав кілька хвилин, бо ніхто й не ворухнувся.— Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!
Почали, бо куди ж мали діватися? Зникали у дверях: одні йшли аж згорблені, інші відчайдушно,— ех, була не була! — Грицько ж запитав у сусіда зовсім уже розгублено:
— І мені треба йти?
— Ні, ти почекай особистого запрошення! — відповів глузливо сусід. Звівся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокірній чуприні, сам до себе сказав: — Пішли, Сашо?
— Я Грицько,— не зрозумів його Гриць. Він теж звівся, боячись одстати од сусіда: все ж якийсь знайомий.
— Ти що: й справді намаханий? — оглянувся на нього сусід.
Грицько навіть не образився: наступаючи майже на п'яти, пішов за Сашком.