полізли — поніс у ворота. Там чорніли постаті поліцаїв, кого пропускали, а кого й зупиняли. Якась жінка стала опиратися, виривати хустку, що вони висмикнули із кошика,— її садонули в груди, а кошик пожбурили через голови, аж на бруківку. Кілька хусток випало на льоту, і жінка, ойкаючи, кинулася їх підбирати. Г:
— Що несеш? — спитав поліцай у Грицька, коли натовп підніс його до воріт: меткі чорні очі в сидір так і вп'ялися.
— Борошно,— ворухнув губами Грицько.
— Розв'язуй!
Грицько, кваплячись, розв'язав. Поліцай заглянув до торби, дістав два кульки, потім і третій, усі поклав до величезного короба, що стояв поруч.
— Проходь!
І Грицько, вже радий, що не одібрали усе. проскочив у ворота.
А там люду — яблукові ніде упасти! Міські, сільські, старі, молоді, дядьки, тітки,— все це ворушиться, пропихається, штовхає у спину й боки, наступає на ноги, сміється, вигукує, лається, щосили торгується,— шарварок такий, що очманілий Грицько спершу й забув, за чим він сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з ніг. Бо затопчуть — ніхто й не помітить.
— Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!
— Ось платок!.. Оддаю задарма!..
— Камушкі!.. Камушкі!..
— А вот портсігари!.. Налетай, скоро не будет!.. Вигукують на всі голоси, пхаються з крамом прямо межи
очі: бери, не зівай, а поруч мовчазні, повні гордої зневаги до оцієї метушні. Ці стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набіжить. На плечах — піджак, чи пальто, чи шинеля, а як на голові, то ціла гора картузів або шапок Скосить око презирливо, коли запитаєш, почім, потім поцікавиться, наче крізь зуби чвиркне:
— Купувать чи просто так?
— Та купувати ж!
Знехотя скине з плеча — приміряй.
Крутило-вертіло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалі од воріт. До рундуків, що обперізували ринок з другого боку.
Тут було мов.трохи просторіше. Продавці сиділи рядами, розклавши перед собою хто що приніс, а покупці ходили уздовж, вибираючи та прицінюючись.
Видивляючись лампи, пішов і Грицько. Мі в кого не питав, де така річ продається,— не насмілювався. Євген строго-настрого наказав про лампу нікому ні слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тільки на папері, ЯКІ| вона, лампа: "Як побачиш, то й купиш". І Грицько нишпорив очима по безкінечних рядах, де стояло, лежало усе, що тільки можна було уявити: і книжки, й самовари, і праски, і посуд, і взуття, й інструмент, а лампи потрібної все не було, лампи Грицько так і не побачив, хоч обійшов усі ряди — ніг під собою не чув.
Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камінців,— знав уже, де що лежить, роздивився, і враз аж у груди ударило: прямо під ногами, серед металевого мотлоху, лежала цілісінька лампа!
Точнісінько така, як її намалював Євген.
Як він її не помітігв? Щойно ж мимо пройшов!
Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потім глянув на продавця: повного чоловіка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помітив, що Грицька щось зацікавило,— став перекладати свій крам, щоб його краще було видно. І коли його рука торкнулася лампи, Грицько не витримав:
— Продаєте? — І ковтнув слину.
— Оце? — Дядько зважив на долоні лампу, вирішуючи, мабуть, продавати чи ні.— Та якщо дадуть добру ціну, то, може, й продам.
— А що ви за неї хочете?
— А що в тебе є?
— Та борошно.
При згадці про борошно в дядька зблиснули очі. Він ще раз зважив на руці лампу, приціливсь на сидір:
— Давай кілограм!
Грицько не став торгуватися: розв'язав поспіхом сидора дістав кульок. Ухопив лампу й подалі од дядька: щоб іще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.
Тепер лишалося купити замовлене Євгеном і Катрею. Ну, це вже простіше.
Повеселілий, Грицько знову попхався поміж рядів, видивляючись колодки та запальничку.
І тут у звичайний гул базарний, у людські голоси нагло ввірвався новий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, які були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голів, повернутими в бік вулиці. Там знову щось тріснуло, залилися гавкотнею собаки...
— Облава! — закричав якийсь чоловік, і всі, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтіч. Бігли прямо по крамові, що лежав на землі, штовхаючись, збиваючи одне одного з ніг, і якась жінка із збитою на плечі хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:
— Ой, пустіть! Ой, пустіть! — наче її хтось тримав. Грицько теж побіг — за всіма. Йому одразу ж оддавили
ногу, садонули чимось твердим і гострим у бік, аж в очах потемніло, та він навіть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нічого перед собою й не бачачи, аж поки налетів на рундук. Якийсь хлопчик пробіг мало не під ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хід поміж рундуками, і Грицько, гнаний страхом, поліз слідом за ним.
І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорі шпичаками.
Хлопця ніде не було, він наче провалився крізь землю. Грицько хотів був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, і він аж присів.
— О, ще один доброволець! — пролунав веселий голос. Грицько ще дужче зіщулився. Він аж очі заплющив: у надії,
що його не помітять.
— Ану вилазь! Грицько не поворухнувся.
— Що там, Федоре? — пролунав інший голос.
— Та ось — заліз, як слимак!
— А ти його висмикни!
Позаду заіпурхотіло, засопіло: хтось пробирався до Грицька.
— Вмерло од страху, чи що? — запитало над головою. Ухопило за комір, потягнуло, аж затріщала матерія, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.
— Дістав?
— Та дістав. Упиралося, аж землю орало!
— Ану повернися! — це вже до Грицька. Чіпка, мов обценьки, рука одпустила комір, Грицько обернувся і побачив двох поліцаїв у чорному. Двох битюгів, яких тільки в гарбу запрягати.— Голову! — скомандував той, що підійшов останнім.— Голову вище! — І коли Грицько задер голову, він, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у підборіддя. В голові так і бемкнуло, в шиї аж тріснуло.
— Та чого ви б'єтеся?! — закричав Грицько болісно.
— Ти диви, воно ще й кувікає! — здивувавсь поліцай.— Ану марш до гурту!.. Ну!..