Милуватися й справді було чим: ескіз виконано таки майстерно, не упущено жодної деталі, ще і в кольорах. Викладений з червоної цегли палац з високими готичними вікнами, високий гостроверхий дах з червоної черепиці, добротні господарські споруди довкола широкого двору, вимощеного гранітними плитами, гострими списами ошкірився високий та масивний паркан, більше схожий на фортечний мур,— так надійно і міцно, мабуть, будували свої фортеці хрестоносці німецькі на колись завойованих землях. На віки, на тисячоліття.
Навіть людей, майбутніх мешканців цієї оселі, зобразив архітектор. На балконі, що підносився над парадним входом, стояв сам оберст Крюгер, не в мундирі, щоправда, а в халаті, у в'язаній шапочці з китицею, з люлькою в зубах. Ляльковий той оберег, мабуть, щойно поснідав і вийшов на балкон, щоб кинути господарським оком на ляльковий свій двір, де вже метушилися слуги-ляльки: один," у шкіряному фартухові, запопадливо вимахував мітлою, підмітаючи двір, двоє інших перли величезну баддю, мабуть, з пійлом для худоби, ще один накидав гній на акуратний німецький візок, що в нього був упряжений німецький вислозадий битюг із товстими, як колони, ногами, а ще один біг кудись із сокирою. Не забув архітектор і слуг жіночої статі: ці поспішали од пташника з кошиками, повними яєць, поверталися од корівника, несучи дійниці з молоком, бігли в погріб по морожене, солене, квашене, уже, мабуть, на обід, бо сім'я ж гера Крюгера щойно поснідала, чого не можна було сказати про слуг... І навіть карцер не був забутий архітектором: якийсь німець, певно, управитель, волік за комір покірно схилену постать. Мабуть, п'ятого, для повного рахунку...
Німці: комендант і начальник гестапо аж прицмокували, роздивляючись той ескіз, очі їхні так і сяяли, а обличчя розчервонілися. "Колоссаль! Колоссаль!" — захоплено бубоніли вони, кожен із них, мабуть, уже бачив себе на місці оберста Крюгера, на отакому ж балконі, в халаті і в'язаній шапочці,— одвічній мрії всіх добропорядних бюргерів, палких сучасних прихильників нового порядку. Решта теж прицмокувала, хоча не так захоплено й голосно, прицмокувала мовби із примусу, бо не могла, та й не насмілювалась, уявити себе на балконі, на місці оберста Крюгера, як не старалася, хіба що, у кращому випадку, на місці отого німця, що цупив якогось бідолаху до карцера,— вони радше б, може, мовчали, але мусили тягнутись за німцями, бо на їхньому, на німецькому возові їхали, а на чиєму возі сидиш, того й пісню співай. І тиснули слідом за комендантом та начальником гестапо холодну й пухку архітекторову руку, й примовляли: "Зер іут!.. Колоссаль!" — удавали, що вони не знати як захоплені, хоч кожного по серцю,— кого дужче, кого легше,— вдряпнула чорним кігтиком кішечка: "А де ж мені буде місце в отому ескізові?" І, прощаючись, вже.не дивилися один одному в очі, й намагалися швидше одійти один від одного, як ото розходяться добродії, які збиралися нагріти руки на чомусь і раптом побачили, що вони пошилися в дурні.
Гайдук полишив комендатуру останнім: мав домовитись із архітектором, коли виїжджати в Тарасівку. Добре обізнаний з планами Гітлера щодо східних територій та слов'ян, які їх заселяють, він не тішив себе ілюзіями, а всього націлив на те,
21 Л Лімлрлп
641
щоб вислужитись, стати необхідним для німців, посісти надійне місце на службовій драбинці. Був упевнений, що роботи йому вистачить на весь вік, бо не так просто упокороти, зігнути, перетворити на безсловесних рабів усіх його земляків, тож німці без нього ніяк не обійдуться, а раз так, то й змушені будуть поступатися місцем за столом переможців.
І хоч він нещодавно зірвався з драбини службової й замалим не шаснув донизу,— вчепився за останню щабельку, однак не збирався просидіти на ній все своє життя, а мав намір уперто видиратися вгору. Допомогти йому в цьому має оцей взірцевий маєток, за спорудження якого Гайдук має відповідати головою. І він його зведе, що б там не сталося, наперекір усьому зведе, кістьми покладе половину тарасівців, а зведе — в цьому Гайдук не сумнівався ні на мить.
Вже виходячи з комендатури, знову пригадав Ольку. Надумалася їхати чи й досі ще не відмовилась од наміру ловить женишків?.. Тоді доведеться загострити ще один сірник: він не мав наміру одступатися від Ольки. Не тому, що любив: скільки себе пам'ятає, до жінок ставився розсудливо й холодно, бо наперед бачив усі їхні вади, знав, чого од них можна чекати... То ж жодна красуня не зуміла заполонити його серце, не заполонила й Олька, і коли б їм довелося розстатися, він навряд чи й довго журився б за нею. Однак зараз він не бачив жодної жінки, яка могла б замінити Ольку, а скніти наодинці в порожньому будинкові Гайдук не збирався. Волів повертатися щовечора з служби в затишну й охайну господу, бачити на столі смачну й свіжу страву, лягати в зігріту жіночим тілом постіль. Олька ж була щодо другого й третього вдатна од роду: готувала смачно й охоче і постіль зігрівала як слід, то який йому сенс відмовлятись од неї?.. До того ж вона насмілилася збунтуватися проти нього, а тут уже Гайдук не міг поступитись ніяк. Мусив зламати її, обрубати, як то кажуть, хвоста. Він аж усміхнувся подумки, пригадавши, як вона вищала учора, і сьогоднішній демонстративно обмотаний палець. Не скуштувала ти, голубко, того, що інші куштують!.. Гайдук згадав покійного Крамера і його "стоматологічний кабінет", згадав глибокий склеп у поліції, де орудували такі майстри — мертвого танцювати змусять, і жорстока посмішечка торкнула його холодні вуста.
За думками про Ольку ледь не минув оголошення. Вже пройшов був, та якась деталь, що підсвідомо впала в око, змусила його зупинитися. Якесь слово, чи що?..
То був великий, розміром з добру газету, аркуш паперу. Він білів, виділяючись різко на сірому дощаному парканові,— спеціально був прилаштований так, щоб впадати в око ще здалеку. Німці щодо цього мастаки, нічого не скажеш. Підійшов, став уважно читати.
Це був заклик полтавського коменданта до місцевого населення. Ні території Полтавщини діє банда злочинців, комісарів-фанатиків, яка являє серйозну загрозу насамперед життю й майну місцевих мешканців. Німецька влада докладе всіх зусиль, щоб знищити цю банду найближчим часом, але й самі жителі не повинні стояти осторонь, а мусять посприяти німецьким органам швидше виявити й знешкодити небезпечних злочинців. Особливу небезпеку становлять керівники банди: Світличний Федір Олексійович та Ганжа Василь Панасович. Кожному, хто їх виявить і вчасно повідомить відповідні німецькі органи, буде виплачена грошова премія в розмірі 10 000 окупаційних марок або нарізано 5 гектарів землі.