"Це що: перед німцями совість?" — знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався...
І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?
Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена — хоч у копи складай!..
Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати...
— А я так утечу, не питаючи,— відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.
— А з роботи хто тебе відпустить?
— І звідти втечу. Ноги на плечі — й гайда!
— Гайда! — аж скривився Євген невдоволено.— Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти — утечу!
— А що ж тоді робити?
Євген не відповів. Сидів, потираючи культю ("Все її тре, усе тре,— розповідала матері Катря.— А спитаєш, чи болить,— каже, що ні... А я ж таки бачу: болить!"), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю з'їв:
— Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив — у дворі не бачив?
— Бачив... Тіки вони вже в управу пішли.
— На службу? — криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.
— Зачекай, разом підемо.
Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі •парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?..
Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями...
Грицько провів брата аж до управи. Кинув: "Бувай!" — побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. "Пацан! — провів його несхгльним поглядом Євген.— Вітер у голові!" І одразу ж подумав "лро матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!
Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й пам'ятав, усе вирішувала мати.
В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта "почистив" йому зуби. Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! "Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!" — поглузував сам із себе.
"Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа — розправа!.."
Важко піднявся на ґанок: вісім сходинок, вісім разів виважився на милицях, мов на турнікові... Згадав одразу ж турнік в далекому звідси училищі й себе, спритного, дужого: птахом злітав над перекладиною, і все тіло було пронизане радістю... І одразу ж інший турнік, уже у містечку військовому, як він, молодий командир, щоранку вибігав на зарядку, голий по пояс, у будь-яку погоду... Раз-два!.. Раз-два!.. М'язи так і грають під шкірою, вони аж видзвонюють, підносячи невагоме Євгенове тіло над турніком: до неба, до сонця... Потім — хоп! — одірвався, класичний зіскок на пружинисті ноги... Ноги! — болісно усміхнувся Євген. Виважився на останню сходинку, зупинився, витираючи піт...
У першій кімнаті з'явилася обнова: портрет Гітлера. Великий, помпезний: весь задній фон заставлений прапорами із свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здається, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в уніформі коричневій,— Гітлер. Фюрер їхній, вождь усієї погані, що ввірвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючі ґудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподіваною для себе цікавістю роздивлявся цього, не карикатурного,— справжнього Гітлера, і він здався йому ще потворнішим.
"Наволоч!"— аж задихнувся од ненависті.
Одвернувся, кивнув похмуро на двері:
— Староста в себе?
— Тамечки,— охоче відповів черговий.— Тіки ти туди зараз не заходь.
— А то чого?
— Бо вони зараз дуже сердиті... Скублися з отим німцем, аж пір'я летіло.
— З Гайдуком?
— А з ким же іще! !
— То він і досі там?
— Та ні, вже пішов... Воь и там самі. Тіки ж кажу, що дуже сердиті.
Сердиті?.. Ну, Євгенові чекати ніколи... Одчинив, не постукавши, двері.
— Синашо?.. Заходь!
В дядька й справді обличчя червоне. І очі ще темні. Та Євгенові до того байдуже, Євген із своїм...
— А чого аж у Харків? — • спитав недовірливо дядько.— Хіба в Хоролівці аптеки немає... Чи, на крайній випадок, у Полтаві?
Євген відповів, що в Хоролівці вже пробували... І в Полтаві питали... Сказали, що як є, то тільки в Харкові.
— І дуже болить?
— Та спасу немає! Всю ніч заснуть не дає... Боюся: не почалася б гангрена...
— Так, діло серйозне...— Дядько задумався, жуючи кінчик вуса.— А рецепт у тебе є?
Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептові, коли Євген і хворобу придумав сьогодні вранці. По дорозі в управу.
— Ті ліки й без рецепта дають... Я уже знаю. Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:
— Хто ж поїде? Теща чи тесть?
— Грицько згодився з'їздити... Брат... Тож йому й треба довідку, щоб не чіплялися... Та ще одпустити днів на п'ять...
— Отож-то й воно, що на п'ять! — сказав з якимось аж докором дядько.— Не міг про це подумати раніше.
— Так раніше не боліло ж!
— Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: він тепер над усіма нами і цар, і бог— І вже коли Євген став прощатися, спитав: — Хрестини вже скоро? — І погляд його посвітлішав одразу— Глядіть, щоб добрий був козарлюга!
Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:
— Зачекай! — Бо Євген рушив був уже до порога. Одчинив двері, виглянув, чи ніхто не підслуховує, тихо заговорив до племінника: — Ти от що — будь обережніший... Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й візьмуть...
— Про що ви? — зробив невинні очі Євген.
— Поки що нічого,— заспокоїв його дядько — А попередити треба. Знаєш: береженого й Бог береже... Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:
— То коли вас провідати? — спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знає, тільки не каже.
— Увечері.
— Так комендантська ж година!