— А не хочеться,— погодився Євген: він уже думав про лампу. До приймача. Раз несуть туди все, то й лампу хтось винести може. Запросто. Бо чого-чого, а приймачів перед війною по містах не бракувало. То нічого, що було розпорядження здати разом з рушницями, коли почалася війна. Хто здав, а хто й приховав. А потім: куди вони подівалися, здані? Знову ж розійшлися по руках. Євген уже знав, як люди в той час, коли наші пішли, а німці ще не появилися, тягнули, хто що тільки міг. А тепер і виносять потроху — продають з-під поли...
1 потім Євген не раз повертався в думках до розмови з артисткою. І бачив лампу до приймача онімілого, яку можна дістати у Харкові.
От тільки біда: ніхто до Харкова не думав збиратися. Кому можна б довіритись. Тарасівці й до війни не дуже роз'їжджали: найдальше — в Хоролівку. Ну, хіба ще разок у Полтаву. Харків же в їхній уяві був десь аж на краю світу, куди не так просто добратися, а повернутися ще важче. Тож до війни мало хто в Харкові й бував. А тепер і поготів...
Євген би поїхав, не побоявся, тільки ж куди йому на милицях! Поїзди, кажуть, пасажирські не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так ізсадять, що й кісток не збереш.
— Поїхав би? — запитав якось у брата, в Грицька.
— Коли — зараз?
— Та хоч і зараз.
Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:
— А чого ж не поїхати. Хоть покатаюся.
Тоді на цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт — на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навіть виміняє, а як упіймають потім із лампою? Допитуватимуть, поки й жили всі витягнуть... Та потроху-потроху став думати, що, не обов'язково ж упіймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, {вкласти лампу, а зверху — дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!
Про колодку Євген щойю придумав, на діжі сидячи, в сінях.
Аж на душі розвиднилося.
Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обов'язково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. "Аусвайс", чи як там вона називається...
"Доведеться до дядька іти",— подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці — не людина, а звір... хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього у хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:
— У мене дядька немає!..
Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів — столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно — на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.
— А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?
Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.
— А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? — посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків.— Щоб якийсь шуліка не вкрав?
Євген не піддався на жарт — не відповів. Натомість звернувся до тестя:
— Я був до вас... Та хай уже потім.
Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:
— Зачекай осьо та поснідаємо!
І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже,— не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала й за стіл посадила.
Сидить Євген поруч із дядьком — у його бік не гляне. Одмовчувався. А всередині вже аж кипіло: дядько розповідав саме, скільки вдалося зорати й скільк*. планують посіяти.
Старається! Перед фашистами вислужується! На медаль заробляє!
— Сіємо? — врешті не витримав. Од усмішки недоброї аж губи посіпувалися.
— Сіємо,— відповів дядько спокійно.— І оремо, й сіємо. Дасть Бог, до кінця травня і впораємося.
— Бог! — так і фиркнув Євген.— Уже й Бога підпрягли? — Відчував, що ось-ось не втримається, щось ляпне, але не міг уже володіти собою: дядькова спокійна упевненість дратувала його до нестями.
Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть і теща аж завмерли, налякані), усміхнувся ледь помітно:
— Підпрягли, а чому ж не підпрягти! Тяглової сили ж катма,— і розвів безпорадно руками.
Тоді Євген запитав різко й нещадно:
— А навіщо?
— Це ти, синашо, про що?
— Сіяти навіщо?.. Німаків годувати? — Євген уже плюнув на всі страхи-оглядочки: рубав із плеча.— Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?
Теща аж ойкнула:
— Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?
Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном і згоджуючись. Примружив очі, спитав:
— А ти що накажеш робити? Не орати, не сіяти?
— А хоч би й так! — буркнув сердито Євген: він уже був і не радий, що зірвався.
— А що ж тоді ви їстимете?
— Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!
— Мусить, синашо, боліти: на те вона над вами й поставлена... От я тебе і питаю: ну, не зоремо, не посієм — що будемо жувати?.. Доїмо, що в кого є, а там і до ями?..
— Німці все одно весь урожай заберуть! — відповів запально Євген.— Минулий же вивезли...
— Вивезли, тільки не весь,— посміхнувся дядько хитренько.— Ночі темні, осінні: копи довкола розкидані, до стогів ще не звезені,— піди встережи!.. Ти ж їси іще хліб!
— їм, тільки не ваш!
— А чий же? Ось цими руками й посіяний,— показав
долоні дядько.— Та руками тестя твого... І сусіди їдять — не
пухнуть же з голоду?.. І
Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.
— Отак воно, синашо,— звівся дядько з-за столу— А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме.