З ляндсвіртом приїхав уже не оберег, а німець у жовтих черевиках і крагах, у сірому з товстого сукна галіфе, в картатому піджаку спортивного крою, в зеленому капелюсі з куцими полями, ще й блискучим пером за широкою стрічкою — наче висмикнув з хвоста у якоїсь ворони. Німець був високий, сухий і жилавий, мав років сімдесят — не менше, хоч по статурі його відчувалося: доживе й до ста; отакі в сімдесят женяться, поховавши перших жінок, та ще й беруть не кого-небудь, а молодичок, літ на сорок молодших. І ті потім не скаржаться — на сусідів вусатих не поглядають.
Німець вийшов з машини, опираючись на ціпок: був на праву ногу кульгавий, і тарасівці його й охрестять одразу: "Руб-п'ять". Ціпок у німця неабиякий: з заморського чорного дерева, міцний, як залізо, і, як залізо, важкий,— дехто з тарасівців невдовзі його й спробує; а поки що ж Івасюта дивився на німця неприязно і думав: "Управитель, чи як?"
Виявилось: не управитель — рідний оберегів тато. Теж, значить, поміщик. Поки син воюватиме, старий порядкуватиме тут. Щоб не марнувати часу.
Разом із німцем і ляндсвіртом приїхала Інга Карлівна та молодик у цивільному — землемір із земельного відділу. Він іодміряв поля для нового поміщика: не багато й не мало — триста гектарів. Так що комірник переживав недарма: не тільки одрізали Івасютине, а прихопили й оті тридцять гектарів.
Івасюта в поле не поїхав. Буркнув, що зайнятий, та й це не його діло. Є он староста, є голова общини — хай вони їдуть. І лише тоді, як повернулися ті сиділи в управі, накидаючи план поміщицької садиби (отут стане будинок, тут — флігель для наймитів, тут — корівник, стайня, свинарник), як старий німець сказав, що йому потрібна здорова роботяща дівка для прислуги, лише тоді мовив Івасюта:
— Є така дівка! — І щось зблимнуло в очах його.— Скажіть йому,— звернувся до Інги Карлівни,— що ця буде в самий раз.
— Хто? — запитав занепокоєно Приходько.
— А от зараз узнаєте! — одрізав Івасюта і знову повернувся до німців.— Сюди покликати, чи, може, сходимо до неї?
Старий сказав, що хай приведуть до управи. Івасюта вийшов, щось сказав поліцаєві. Той довго не появлявся, врешті заглянув У двері.
— Ну, що там? — спитав, вийшовши до нього, Івасюта.
— Не хоче йти.
— Не хоче? — якось аж задоволено Йван. Повернувся до кабінету, голосно мовив: — Панове, дівка соромиться, то, може, пройдемося до неї? Тут недалечко.
Німці, про щось погиргикавши, погодились. Приходько, який уже догадався, кого має на увазі Івасюта, порівнявшись з ним, сказав докірливо:
— Недобре ви діло затіваєте, Йване!
— А ви помовчіть! — огризнувся Іван, погрозливо глянувши каламутними очима.— Христосика грати надумались? Не вийде, пане старосто! — І вже до німців: — Отут вона, панове й живе... Заходьте, заходьте, собак тут не водиться.
В хаті, мабуть, щойно була сварка. Ганна ще сякалася у фартух, на очах її не встигли висохнути сльози. Наталка блиснула очима на німців, що саме заходили, одвернулася: і знати вас не хочу! І така вона була зараз красива навіть у презирливім гніві своєму, стільки зваби було в гордовитій постаті дівочій, що ляндсвірт аж прицмокнув, а тонкі губи Інги Карлівни зовсім витягнулися в ниточку і посиніли.
— Ну, здрастуй, Наталко! — привітався Іван.— Вітай сватів! Дайте на чому сісти панам! — помітив і Ганну.
Ганна схлипнула востаннє, схопила один стілець і другий — підставила німцям. Ті посідали, ляндсвірт все ще не одводив зору од Наталки, обмацував її очима з голови до п'ят, а старий
теж придивлявся до дівчини. Лишився, мабуть, задоволений,
бо кивнув головою і сказав щось ;Інзі Карлівні, ткнувши в бік
Наталки ціпком. ,
— Пан Крюгер цікавиться, чи ти не є хвора? — запитала Інга Карлівна Наталку.
— А ви що — прийшли мене лікувати?
— Скажіть, що здорова! — поспішив відповісти за дівчину Івасюта: боявся, щоб вона не придумала для себе якоїсь хвороби.
Наталка глянула гнівно на Івасюту. Інга Карлівна переклала ту відповідь. Тоді старий німець розрядився довгою тирадою.
— Пан Крюгер бере тебе до себе,— ледь встигала за ним Інга Карлівна.— Ти будеш у нього служницею. Пан Крюгер каже, що коли ти будеш сумлінно ставитись до своїх обов'язків, шаігуватимешся, то він тебе зробить людиною.
— А він мене спитав, ваш Крюгер, хочу я йти до нього чи ні?
— Наталко! — гукнула застережливо Ганна, гукнула й одразу ж затулила долонею рот, боячись, що німці ще дужче розгніваються. Благальні очі її аж плавились од стримуваного плачу.
— Що, Наталко? — спитала у матері дівчина.— Хіба не бачите: сватають! Як худобу беруть, обіцяють зробити людиною!.. Добре, мамо, я піду!.. Піду, якщо ви так уже хочете! Тільки не лийте тоді сліз по мені!
— Та хіба ж я, дочко, хочу,— залилася сльозами Ганна.— Біда наша хоче!
— Вона згодна! —переклала Інга Карлівна діалог між дочкою і матір'ю.
На обличчя ляндсвірта лягла розчарована гримаса: йому чомусь не хотілося, щоб оця красуня дісталася старому цапові. Та він одразу ж оволодів собою, з приємною посмішкою повернувся до Крюгера:
— Вітаю вас із першою робітницею, пане Крюгер! — І не втримався, щоб не вколоти старого: — Тільки вона трохи дикувата, вам не здається?
— О, я у свій час і не з такими справлявся! — відповів самовпевнено Крюгер.— Повірте мені: мине кілька днів — і ця дика слов'янка стане у мене шовковою.
Він звівся, постукав ціпком у долівку:
— Ми заїдемо за тобою через годину. Щоб до того часу ти вже зібралася. Візьми числу постіль, білизну, бо додому одпускатиму раз на місяць А я не терплю, коли од прислуги тхне несвіжою білизною.
Васильович виходив останній. Спершу хотів лишитися, щоб утішити дочку й матір. Та що він міг зробити? Поговорити з німцем, переконати, що Наталка не годиться в прислуги? Що вона хвора, хоча б на сухоти? Німці, кажуть, бояться сухот, ІК чуми. Ну, гаразд, німець погодиться. А далі? А далі — давай іншу. А чим та, інша, гірша від Наталки? За яким правом він покаже на нову? Горблячись од власного безсилля, од безвиході, Приходько пішов важко з хати. Та будь воно прокляте, оце староство! Легше лежати в могилі! І одразу подумав про Ганжу. Понад два місяці не подає про себе знати. Може, подався на північ, у Брянські ліси? Кажуть, багато народу в свій час туди рушило. А може, десь загинув? І хто ж тоді засвідчить, що він — Приходько, не запроданець, не прислужник фашистів, а чесна людина? Хто скаже всю правду про нього? Не смерті боявся Васильович (раз жити — раз вмирати), боявся чорної слави. Як надумає, що доведеться пережити Данилівні, якщо його заарештують свої, то й голова обертом іде.