Діло, звісно, вірне і вигідне: у всьому районі тепер, вважайте, лишилися тільки корови, то комірник за того рогатого парубка три шкури дертиме з кожного.
Слухаючи низький отой рев, люди все частіше поглядали на степ: чи не пора виганяти на пашу охлялих за зиму корівок? З сіном тугувато: скільки його пропало в лузі, поки познімали чортячі ті міни, скільки погнило, що страшно й казати. Підгодовували бурячком, гарбузами, як у кого була зайвина, бо виданої пайки не хватило й на тиждень: у багатьох хатах давно вже забулося, як той хліб і їдять. А якщо хто й односив па жорна, то щоб не чули й не бачили. Бо не раз бувало: несе додому у вузлику, під полу сховавши, а навстріч — поліцаї. Ану, що несеш? Одберуть, незважаючи на крик і сльози, ще й до буцегарні спровадять. А там уже й Івасюта, як з ножем до горла: признавався, звідки зерно? Чи не те, що з комори колгоспної? Знайдемо — нарікай на себе.
І бувало — знаходили: перевертали догори дном усе в подвір'ї. А бувало, що й не знаходили: люди теж не дурні — навчилися ховати. Закопає— сам потім не знайде.
У кожного оті дев'ятсот літрів молока, як гиря на шиї. Не здаси, не однесеш до краплини — заберуть тебе й корову. Сльозам не вірять, у цих закон один: оддай, хоч умри. Здеруть шкуру, ще й сіллю посиплють.
Поки що викручувались, а що далі буде, не хотілося й думати!
А це ще одна "розвага" тарасівцям: Івасюта сватав Наталку Кононенкову.
Що Наталка йому не посміє відмовити, не мав сумніву. Де їй діватися? Ланкова, орденоноска, орден досі в управу не здала, каже: загубила; од німців тікала, та не втекла — біографія, хоч одразу на шибеницю. Що німці з такими робили, в селі вже знали. Івасюті тільки пальцем кивнути: щезне — кури й слід загребуть.
Перестрів у минулу неділю на вулиці — вбрана, мовби на весілля. Тільки й того, що орден на груди не почепила. Наряджалася так щонеділі, хоч мати криком кричала: "Кого ти, дочко, дратуєш? З ким у смерть свою граєшся? Хіба не бачиш, що вони ж і так зуби на тебе гострять? Пересиділа б нишком, може, якось і обійшлося б".— "Хай точать, а я од людей не хочу ховатись!" — "Не од людей, дочко, не од людей: од звіроти!" Зблисне очима, здвигне плечем: "То хай ті бояться, що ріжуть та крадуть. А в мене совість чиста".
То Івасюта її й перейняв якраз біля управи.
— Ану, постій!
Стала — наче й не злякалася. Мов не начальник поліції — простий парубок її перестрів. Насіння дістала: лусь-лусь Іванові прямо під ноги!
— Угости,— наставив долоню Іван.
— А хіба вам, дядьку, німці не дають, що ви в дівчат иобираєтесь?
— Ось поцілую, тоді взнаєш, який я тобі дядько! Наталка одступила на крок, спитала з викликом:
— А ви знаєте, що роблять отим, які цілують без дозволу?
— Що, коли не секрет?
— По пиці дають!
Івасюта хоч і розсердився, однак виду не подав. Наталка водночас і дратувала його, і вабипа. Може, вродою, а може, й оцією безстрашністю. Інша на її місці давно б уже тремтіла, а ця очима так і ріже. Чорт, а не дівка.
— Ти, дівко, не дуже ляпаси роздавай. Знаєш, який тепер
час?
— Спасибі, що підказали. Бо я, бідна, й не знала.
— Отакі, як ти, найскоріш обпікаються...
—. А чого це ви моєю долею переймаєтесь?
— Бо жалко. Давно треба було б до району одправити, бо в мене теж одна голова на плечах...
— А мені жалість ваша не потрібна.
— Зачекай, не скачи в очі: я до тебе, Наталко, з добром...— Голос його осікся, а з суворого, непривітного обличчя глянули розгублені, змучені очі.— Думаєш, як начальник поліції, то вже й не людина?
Наталка мовчала: її вразив, застукав зненацька отой біль, що сколихнувся в очах Івасюти.
— Думаєш, у мене серця немає? — допитувався тим часом Івасюта.— Як повернуся з роботи та ступлю до хати порожньої — вовком вив би, аби знав, що люди не чутимуть! Лежу серед ночі, лежу собі й думаю: невже не знайдеться на світі хоч одної душі, яка мене зрозуміла б? Людини до пари, щоб одружитися..
— То й женіться собі на здоров'я, хто вам не дає! — стенула плечима Наталка. Ще не догадувалася, до чого ведеться, однак відчувала: неспроста ця розмова.
— Женитися? — Його напружений погляд так і вп'явся в Наталчине обличчя.— А хто за мене піде! Ти от пішла б?
— Чого в мене вчепилися? — розгубилась Наталка.— Дівчат вам немає?
— Ти не крути — прямо кажи: пішла б за мене чи ні? — підступив до дівчини Йван. Підступив і за руку вхопив, наче збирався тягти одразу до шлюбу.
— Пустіть! — смикнула руку, та Івасюта тримав її, як обценьками.— Пустіть, кажу! — крикнула щосили, й обличчя її пересмикнулося од неприхованої ненависті.— Звикли людей хапати!
— Пішла б, питаю, чи ні? — допитувався, мов божевільний,
Іван.
Наталка шарпонулася щосили — в руці щось аж хрумкнуло, і чи то від болю, чи од гніву з очей так і бризнули сльози. Івасюта врешті її одпустив. Сам не знав, що це з ним скоїлось, а Наталка, одскочивши, гнівно крикнула:
— Чіпляйтесь до інших, бо ?у вже засватана!
— Ким?! — дихнув пеклом Іван.
— Радянською владою!
Крутнулась, побігла. Івасюта жадібно дивився вслід — до жодної, здається, ще не відчував такого. Темне, гаряче бажання піднімалося в ньому. На мить уявив її в постелі, доступну й беззахисну. Зашуміло в голові, забухало в скронях. "Біжи, біжи — далеко не забіжиш. Не врятує тебе й твій жених — сам уже дихає на ладан".
І весь день ні про що не міг думати — тільки про Наталку. А згадав увечері про свою хату, порожню, незатишну, про посуд немитий, холодну постіль, про зрадницю Ольгу, то й рушив до комірника.
Коли роздушили одну пляшку, другу — потягло н-> відвертість: розказав про свій намір. Ось тільки не знав, чи піде за нього Наталка.
Комірник скрушно покрутив ГОЛОВОЮ:
— Важкеньке це діло.
— Чому? — невдоволено Йван.
— Та якби ж то дівка як дівка. А то, звиняйте, сатана у спідниці. Біля такої ляжеш погрітися, а встанеш обпечений.
— От такі мені й подобаються.— понуро Іван.— Знатиму хоча б, за що постраждаю.
— Ну, якщо вам жити набридло...— погодився комірник— Тільки ж таку голіруч не візьмеш: ото як затялося, то ти їй хоч кілок на голові теши! У матір вдалася: мати молодою точнісінько така була.
— Заміж вийшла ж
— За кого схотіла. Думаєте, інші не сватали? Батько пужално не одне обламав, а толку так і не домігся.