Задорожної Клави, яка провела чоловіка в перший же день на війну, а за місяць і похоронку на нього отримала. Зайшов напитись води. І така та вода здалася йому смачною та солодкою, що він уже нікуди й не рипався: пристав до вдовиці у прийми.
Ніхто Клаву не осудив, не гокивав головою, що взяла приймака на чоловікове тепле ще місце: двоє малих на руках, треба ж якусь раду давати. Добре, що знайшлася хороша людина та ще й, видати, хазяїн: десь за два дні вже цюкав сокирою, тримаючи її у здоровій руці. Отак цюкав, цюкав, поки й прицюкався. Гляди, й прижилася б нова галузка на щедрій нашій землі, аби не оця скажениця-зима: пішов чоловік із санчатами в степ по солому, серед ночі пішов, щоб поліцаї не бачили, та й не вернувся, застуканий бурею. Вранці знайшли небораку по ув'язаній на санях соломі, що ледь стриміла із замету, а то й до весни пролежав би.
Коли хоронили, найбільше жалкували за тим, що вирвалася людина живою з війни і отак по-дурному загинула.
Та як не лютувала зима, як не душила морозами, як не мела снігами, а з середини березня повернуло на весну.
За кілька днів послабшали морози, щез вітер-східняк. Сонце, схаменувшись, враз подобрішало і з кожним днем пригрівало дужче й дужче, змітаючи насамперед з горбів посірілі сніги. Ярками, ярами, яругами, степовими скромними річечками, де влітку і горобцеві по коліна, зашуміла, заревіла весняна каламутна вода, й моротошно було дивитися на оті скажені потоки. Матері одганяли од річки дітей, щоб якого не змило, та хіба їх, оглашенних, убережені: лізуть, як заморочені, пхаються, де глибше. Вже одне пірнуло було у потік — витягли майже готове: наковталося, чортеня, води по самісіньку зав'язку.
Три дні й три ночі ревло, стугоніло. Вимивало верби, що стояли над річкою, заливало городи аж до хат, підбираючи все, що погано лежало. Чого тільки не пронесло помимо Тарасівки. Раз проплив навіть саж, цілий-цілісінький, а на сажеві стирчав червоний півень, кукурікаючи щосили, мовби просився на берег. Дехто з молодших уже збирався погнатися слідом: заглянути, чи нема там усередині й льохи, та поки знайшов, на чому поплисти, за хлівом і слід-прохолов: кукурікало вже аж за вигином. А вдруге, якраз на бистрині, на виду в усього села пропливла забита труна: десь добралося і до кладовища. Труну вимило, мабуть, з могили, бо дошки були не білі, а чорні, і на вікові збереглася глина. Старі жінки перелякано хрестилися. Казали, що не до .добра те; що то Бог посилає знамення на смерть та руїну. !
За три дні утихомирилось; трохи, хоч повінь не спала: снігів же було стільки, що вистачило б на дві добрі зими. Вода вже не ревіла каламутно, а сунула швидко й безшумно, розливаючись у плеса-озера, і на 1 истій, дзеркальній поверхні сліпучо вигравало сонце, а небо голубіло ласкавим теплом.
Потім зійшов і сніг. Тримався б, може, довше, аби не весняний перший дощ: шумів цілісіньку ніч, не вщухаючи. З'їв увесь сніг, оголив чорну, мокру, непрогріту землю. Сонце одразу й заходилося коло неї: в полі всюди аж колихалося паром. Особливо парувало над невеликим клаптиком зябу, що його спромоглися підняти з осені. Орало двоє: Протасій Непідкований та Шульженко Трохим — робили аби день до вечора та щоб не попастися на очі комірникові чи Івасюті. Тягнули отак до морозів: то плуг поламався, то кінь ногу підсік, та й дотягнулися, що чорніє тепер той клапоть серед поля, наїжаченого стернями, незораного — шапкою можна накрити. Івасюта нахвалявся, що хай лишень пройде зима,— гнатимуть у поле од старого до малого, пальцями землю шкребтимуть, а посіють усе, що належиться.
На погрозу оту спершу не дуже зважали: ходили вперті чутки, що наші ось-ось проженуть німця. Під Москвою уже й погнали, а теперечки і в нас наступатимуть. Чуткам цим вірили охоче, бо уже й сліпий бачив: од фашистів добра не жди, ці й з мертвого дертимуть, аби лишень попався. Добре за фашиста хіба що Івасюті та ще кільком посіпакам, які втратили совість, а мо', ніколи її й не мали. Та й то як сказати: сьогодні ти лижеш чобіт, а завтра тебе тим же чоботом — у зуби! Курочка он як пнувся зі шкури, щоб хазяям новим догодити, Твердохліба видав — не зблимнув, а спіткнувся на рівному — сам загойдався в петлі. їздила його жінка забрати хоч мертвого, щоб поховати людиною,— не оддали, ще й побили. Валяється тепер десь на смітнику — собаки, гляди, вже й маслаки розтягли. Та й сам Івасюта ледь не потрапив до Курочки в кумпанію: днів із десять сидів у гестапо. Вернувся синяками списаний, то зробився ще лютіший, ніж був.
Отакими чутками жили весь січень і лютий. Хтось, кажуть, чув серед ночі, як гримає на сході. Так, мовби дихає важко. Особливо після того, як розбомбили хоролівську станцію. Натовкло німців — тиждень ями копали та збивали хрести. Приходько Іван не витримав: сам сходив у Хоролівку, щоб на власні очі побачити. Розповідав потім сусідам, що німецьким могилам кінця-краю не видно. Так рядками й збігаються до обрію — мовби плугом хто проорав.
— Дивізію поклали — не менше! І над кожним — хрест із берези. Де вони тієї берез* — й набрали!..
Згодом поповзли інші-чутки: темні й похмурі — наступ наших не вдався, застряли під Харковом. Недарма ж Івасюта нахвалявся привселюдно: хай пройде лиш зима — німці од більшовичків і мокрого місця не лишать! Оглянуться аж за Уралом, та й то пізно буде.
І хоч не хотілося вірити, але в Івасютиних словах таки була частка правди: якщо наші не зможуть придушити взимку німця, то з теплом він знову оживе, як сарана.
Село хмурнішало од тих чуток, а весна робила своє. І хоч уночі розбишакував ще морозенко: посипав молоденьку траву інеєм, заморожував калюжі на дорогах, розкидаючи їх, мов слюдяні люстречка,— повороту до зими вже не було. Це відчували і люди, й тварини.
Щоденно село будив нутряний рев бугая, що просився на волю й на пашу. Бугай стояв у комірника, могутній і лютий, з короткими й гострими, наче кинджали, рогами. Придбали його ще перед війною — заплатили стільки, що цілу череду можна було б за ті гроші купити. Коли відступали, Твердохліб наказав передовсім виводити бугая. Вели його аж три чоловіки: двоє щосили тримали важкий ланцюг, кільцем продітий у ніздрі, а третій підганяв ззаду кілком — тварина не хотіла йти, весь час опиралася. Недалеко, мабуть, і одвели: бугай повернувся надвечір уже сам. Мотаючи ланцюгом, люто форкаючи, прибіг на колгоспний двір та й удерся в спорожнілий корівник, висадивши двері. Там його спершу знайшов комірник, коли повернувся з невдалої евакуації, пообіцяв поставити могорич чоловікам, які ще лишилися, і вони гуртом одвели бугая до нього у двір: німці, мовляв, побачать — обов'язково заріжуть, а в нього, дасть Бог, збережеться "для обчества".