— Чого там, заходьте ще, як надумаєтесь... А Іван, мовби проснувшись:
— Зажди, я проведу.
Узяв ремінь з важкою пістолетною кобурою, став підперізуватися. У комірника аж мурашки по спині забігали, як побачив ту зброю. Краля ж сказала:
— Тужурку на плечі накинь — холоднувато ж...
— Еге ж, накиньте, накиньте що-небудь,— проспівав і собі комірник: він так і не наважився звернутись до Івана на "ти", хоч був за нього старший.
Іван одяг ще й тужурку, і вони вийшли надвір. Село стояло чорною громадою — ніде ані зблимне. Все потонуло у темряві, пірнуло на самісіньке дно, а вгорі, над головою, вгадувалися хмари: ніч набухала дощем. Отією обложною осінньою мжичкою, що вже як візьметься сіяти, то не на день і не на два...
Комірник аж здригнувся, пірнувши з тепла у холод, у вогкість, аж плечима поворушив, щоб зігрітися. І вже не в городи звернув, а до воріт, бо тепер батька лисого хто що побачить! Іван якийсь час ішов мовчки,— комірник напруженою спиною відчував важку його присутність,— потім запитав:
— Ти ким робив у колгоспі?
"От воно!" — похолонув комірник, бо йому здалося, що Івасюта запитав не просто так
— Я, бачите, працював при коморі...— сам не впізнав свого голосу: такий став тоненький та здавлений.— Наказали поставити — ну, я й той... Та ви не подумайте...
— А я і не думаю! — обірвав комірника Івасюта.— Я про інше думаю. Раз ти працював при коморі, то й знаєш, де ділося зерно. Не пожерли ж його оті твої комуністи! — Узяв комірника за лікоть, здавив, як обценьками, повернув, уже зовсім обмерлого, до себе обличчям: — Повинен знати чи ні?
— Не брав! Хрест святий — і зернини не взяв! — Мало не плакав комірник, та Івасюта з досадою його перебив:
— А ти не божися: мені твої хрести не потрібні! Мені щоб на ранок список був: хто й скільки узяв! Ну, йди, а то вже жінка, мабуть, і очі прогледіла,— Повернув комірника до воріт, підштовхнув легенько у спину: — Та про список не забудь!
Ні живий ні мертвий вийшов комірник за ворота. Йде, мало себе по дурній голові не б'є, що сам ускочив у халепу, а Іван усе ще стоїть на місці, не поспішає до хати: з Іваном щось скоїлось таке, що він і сам не міг як слід потім зрозуміти. Примарилося раптом — стоїть не посеред села, в чужому дворі, 2. на хуторі. Що ось тільки повернеться — : побачить свою хату, сарай, комору і височенний журавель при колодязі, що стояв, наче живий: добрий, лагідний птах, який поїв їх водою. Повертаючись чи то з поля, чи з села, бачив Іван насамперед отого журавля на високій нозі — терпляче тримав у довжелезному дзьобі важкого дерев'яного цебра і, здавалося, поглядав одним оком на Івана.
Ще здалося Іванові, що ось-ось рипнуть двері й од хати пролунає знайомий, натомлений татів голос: "Іване, йди-но вечеряти!"
Щось аж обпалило Івана, аж у груди штовхнуло; ухопившись за ворота, за холодну чорну дошку, заплющив очі, щосили стріпнув головою.
Не пішов одразу до хати: не хотів, щоб жінка його таким побачила. Навідався до сараю, послухав, як, ремиґаючи, зітхає важко корова, як хрумтять сіном коні.
Коли роздягався, Ольга лежала в постелі. Світло гасити не став — укрутив лише ґніт, підійшов обережно до ліжка.
Дружина лежала на спині, натягнувши ковдру по шию. Бачив лише її обличчя — свіже, чисте, рожеве, як у сімнадцятилітньої: всі незгоди, турботи й печалі ковзали по ньому, не лишаючи сліду. Ольга, мабуть, не спала, бо вії ледь тремтіли, як у людини, що намагається удати із себе сонну. Ось вона розплющить раптом очі, як це любила робити, розплющить широко, мов налякано, й Іванову душу заллє, затопить блакиттю. І знову не знатиме, щасливий він чи нещасний, вірити чи не вірити цим чистим та невинним, як у самої Матері Божої, очам.
Іван стояв і дивився лише на її обличчя. Боявся опустити погляд нижче, на беззахисно-ніжну шию: щоразу в ньому спалахувало дике бажання схопити обома руками цю шию, здушити, щоб хоч раз побачити, як заб'ється, заячить у її завжди спокійних, незворушних очах переляк.
Але знав — цього ніколи не зробить, хоч би й чатував над нею до самого ранку. Лише дивився на гладеньке чоло й не знати що віддав би, аби тільки довідатися, які думки бродять за ним. Яких чоловіків спогади, образи ворушаться зараз в тій голові,— ненависних Іванові самців, що цілували обличчя, шию, м'яли ці груди, які так непорочно піднімають ряднину.
Іван побачив уперше свою Ольгу на якомусь весіллі. Що то було за весілля, хто на кому женився, хто за кого виходив, не може пригадати, бо прийшов на нього уже п'яний, а тут одразу ж з порога піднесли склянку міцного, <як спирт, сиводралу, ще й не дали закуски. Одразу ж запросили до танцю. І поки Іван танцював — молотив ногами підлогу, зовсім сп'янів: перед очима хиталися такі ж п'яні й червоні обличчя. Може, тому й впала в око дівчина, яка серед спітнілих, розпарених гостей єдина, здавалося, була абсолютно тверезою. Вона наче щойно зайшла знадвору, з прохолодного й свіжого повітря, од неї так і віяло свіжістю, свіжістю і якимось незворушним спокоєм, що спливали то аж байдужою начебто, ні до кого особисто не заадресованою посмішкою, то однаково привітним до всіх поглядом чистих, ясних і великих очей. Вона сиділа біля довжелезного весільного столу, геть захаращеного рештками питва і їжі, наче по ньому, по тому столу, пройшлася дика орда, і ні гамір, ні крик, ні прокурене, насичене горілчаним перегаром повітря не доторкалось, здавалося, до неї. Сиділа й спокійненько лузала насіння.
— Хто то? — запитав товариша Йван, видираючися з хмільного дурману.
— Он то? Олька. Хіба не знаєш?
— Не знаю,— відповів Іван, не одриваючи од дівчини погляду. Більше ні про що не допитувався, наче ім'я дівчини сказало йому все.
Ольга теж помітила прикутий до неї погляд Івана. Не збентежилась, не почервоніла — лише тоді, як один із розпорядників, один з тих, без яких і в млині не змелеться, і в ступі не стовчеться, скомандував ставати до нового танку, де ♦дами вибирають кавалерів", вона струсила лушпиння і, всміхаючись невиразною усмішкою, пішла прямо до Йвана.
З незнайомим досі холодком у грудях Іван звівся й собі: він відчував, як з наближенням дівчини щось входить у нього,— назавжди, навіки, і ще відчував, що зараз щось зробить таке, що вийде за межі нормальної поведінки людини, навіть п'яної. Але про це він уже не думав: все зникло довкола, лишилася тільки дівчина, яка підходила до нього.