Біль і гнів

Сторінка 93 з 310

Дімаров Анатолій

— Не знаєш, де наші?

Ганжа довго мовчав. Докурив цигарку, але бичок не викинув: розім'яв обережно на долоні, витрусив крихти тютюну до кисета. По тому, як зав'язував кисет, як ховав до кишені, Федір зрозумів: у Ганжі з тютюном не густо. Повернув до Федора похмуре обличчя, з болем сказав:

— Я б сам ліву руку оддав, аби тільки дізнатися.

— Чого ліву?

— А ти з якої стріляєш?

— Із правої.

— То й я не лівша. А де зупинилися наші, і чорт, мабуть, не знає. Одні кажуть, за Дінцем, інші — ніби ще далі... А є такі, що й Урал називають. Тільки я не вірю, що за Уралом! Мені в це повірити — краще вмерти одразу!

— Навоювалися! — сказав зі злом Федір.— Поменше б нахвалялися.

— А ти хіба не казав? — покосився на Світличного Ганжа.

— Так, казав. Тільки мені од того не легше... Я, як війна почалася, до військкомату одразу побіг: давайте скоріше гвинтівку, бо повоювати не встигну...

— Всі ми такими були... От життя нас і учить...

— Не учить, а дрючить!

— Це теж наука. Як припече, то хоч-не-хоч порозумнішаєш.

— Ну, й багато ти набравсь того розуму?

— Дещо вже зрозумів.

— Що ж саме, якщо не секрет?

— Що воювати можна не тільки на фронті. І ще одне зрозумів — скільки на Україні народу? Мільйонів із тридцять? Чи більше?

— Ну?

— А німців, що в армії? Од сили два мільйони. Хай навіть три... То ж не фашист — народ наш вершитиме долю цієї війни.

— Здорово ж ти підрахував!

— Треба тільки його підняти — наш народ. Оце я і зрозумів, і думав про це,— у яру оцім сидячи. Ну, гаразд, спущуся, посуд помию. А ти лізь у курінь, відпочинь. В село не спіши — разом навідаємось.

Пропозиція Ганжі влаштовувала Федора. Удвох завжди

веселіше, до того ж він догадувався, що Ганжа має якийсь

зв'язок із Тарасівкою. Тож він, і не роздумуючи, подався до

куреня. і

Спершу, із світла, нічого не бачив. Потім, коли очі звикли до темряви, угледів ліворуч посланий на соломі кожух, двоє сідел, чимось набитий мішок А праворуч під стінкою, три карабіни. Новенькі, мов щойно з пакгауза, вони чорніли воронованою сталлю, блищали старанно змащеними затворами. "Ого! — сказав Федір про себе.— Ого! — додав, помітивши ще й з десяток гранат і два оцинковані ящики з набоями.— Оце пастух, іуди його в корінь!"

Повеселілий, збуджений, вже і про сон забув: чекав нетерпляче Ганжу.

Виїхали другого дня, коли почало смеркати. Під ними порипували добротні сідла, плечі обтяжували карабіни, на поясі, в чохлах, висіли гранати. Застояні коні легко і весело винесли вершників у степ, помчали по рівній стерні. Ганжа, певно, добре знав дорогу, бо не зупиняв коня, не приглядався, лише одного разу повернувся до Федора, сказав на ходу:

— Скоро вже й шлях.— І трохи згодом: — Скинув би з плеча карабін.

— А хіба що? — блиснув зубами Світличний.— Німців зустрінемо?

— Німців не німців, а якийсь чорт може трапитись. Федір зняв карабін, дослав у патронник набій, взяв у ліву

руку. В правій мала б бути шаблюка — дайте час, дістанемо й шаблю! Він насолоджувався риссю жеребця, пружною грою м'язів тварини. Відчував себе сильним і сміливим, володарем оцього степу і ночі, що напиналась над ними.

Вони мчали і мчали, наввипередки з місяцем, що блищав новим гривеником. І все довкола: і стерні, й стоги, й поодинокі дерева — наче викуте із срібла, а втоптана, укочена дорога одблискувала дзеркалом.

Минали села: за кілометр, за два од шляху. Над селами висіла незвична тиша: ні дівочої пісні, ні парубоцького посвисту, ні собачого гавкоту. Ну, гаразд, ну, хай люди навчилися мовчати, а де ж собаки поділися?

— Постріляли,— коротко Ганжа.

— Не люблять, значить, собак?

— Терпіти не можуть!

— Злодії теж їх не переносять.

Більше вже й не розмовляли: наближалися до Тарасівки.

— В село підемо пішки,— попередив Ганжа.— А коней пустимо на пашу. Хай відпочинуть.

Спішилися в улоговині, за кількасот метрів од крайніх хат. Попутали коней, повиймали вудила. Рушили до села.

Тепер місяць мовби й непотрібний: ішли мов на долоні — якщо в отому садку причаївся поліцай, то давно вже їх назирив.

Біля річки, під вербами, зітхнули вільніше. Ганжа повів Федора вниз, за течією. Не встигли пройти і сто кроків, як наткнулися на місток — благенький, скоріше кладку, а не місток, але це все ж краще, аніж лізти у воду.

Постояли, приглядаючись та прислухаючись. По той бік темніли сади, сараї, хати. Все застигло, заніміло, причаїлося, здавалося, за ними хтось стежить.

— Пішли?

— Пішли.

Виставивши наперед карабін, Ганжа ступив перший. Федір застиг, готовий вогнем прикрити товариша. Йому здавалося, що Ганжа іде надто повільно, а дошки риплять так, що хіба мертвий їх не почує. Та врешті Ганжа перейшов місток, пірнув під верби. Світличний одним махом перескочив місток, налетів на товариша, що чекав на нього в тіні.

— Рушили?

— Рушили.

Місяць висів над головою, світив мовби ще дужче, але тут, попід садами, хоч було де ховатись. Довго плутали городами, перебиралися через рови й тини, врешті Ганжа сказав:

— Тут,— і Федір побачив хату, що стояла, одсвічуючи срібними стінами, темніючи вікнами. Ганжа тихо ж додав: — В оте вікно стукай, за ним — твої. А я пройду до вулиці. В разі чого — стукну.

Скрадаючись під деревами, Ганжа пішов до воріт. Федір же підійшов до вікна. В нього враз застугоніло серце, аж млосно зробилося. Важко й повірити, що отут, за стіною, сплять Олеся і діти, що він їх усіх побачить. Аж запекло в очах. І, щоб хоч трохи заспокоїтись, глибоко вдихнув повітря, а тоді вже постукав у вікно.

Коли на тихий стукіт по той бік шибки появилося жіноче обличчя, не міг би напевно сказати — дружина то чи сестра. Щось заслало зір, вікно було як у тумані, бачив тільки білу пляму на темному тлі. Лише тоді, як по той бік спитали налякано: "Хто?" — упізнав Тетянин голос. Припав до вікна, водячи по холодній шибці обличчям, гаряче зашепотів:

— Таню, одчини. Це я, Федір!

За вікном тихо зойкнуло, одразу ж побігло до дверей. Набувши про будь-яку обережність, Федір метнувся до ґанку і, коли двері одчинилися, ускочив1 у сіни, підхопив на руки гостру.

З Тарасівки вибралися через годину. Федір недовго насиджувався у сестри: довідався, що Олеся з синами так і не /юбралася до Тетяни. Тетяна, розгублена, плакала, Федір же, чорний, як ніч, метавсь по кімнаті: не міг знайти собі місця. Врешті сказав: