— Ліпше я Свирида покличу,— сказав винувато хазяїн.— Він свиней у нас ріже.
— Давайте Свирида. Тільки швидше, бо в мене вже й шия набрякла!
Прийшов згодом Свирид два метри вгору і метр у плечах. Як увалився знадвору — хата вдвоє поменшала.
— Свиней добре ріжеш? — зустрів його Федір.
— Та ще жодна не жалувалась.
— А кулю вирізати можеш?
— Чом би не зміг! То ти і є отой циган, що його німець стріляв?.. Повезло ж тобі, чоловіче: з того світу, можна сказати, вернувся!
— Не патякай — ріж!
— Ото який нетерплячий! Отак з порога й різати? А примірятись, як воно лучче?
— Приміряйся, хто ж тобі не дає!.. Давай, хазяїне, бритву!
— Бритву? Ні, то вже ти, цигане, як собі хочеш, а бритвою різати не буду: я її і в руці не втримаю.
— А чим же?
— Колуном,— і дістав із-за халяви колун — пригнув йому голову аж до колін.
— Що ти робиш, катюго! — закричав Федір.
' > — А це щоб ти не брикався. Держись, цигане, ріжу! — І не встиг Федір вискнути, як рука, що тисла йому донизу голову, одпустила чуба, й перед налитими кров'ю очима Світличного на широкій, як лопата, долоні покотилася грудочка свинцю.
— Твоя куля?
— Моя,— сказав Федір.— Будь вона проклята!
— Отака мала, а ледь життя не урвала! — докинув жалісливо хазяїн.— Скільки ж то злоби в ній сховано!
— Еге,— притакнув Свирид: в^н зводив розрізану шкіру на Федоровій голові, щоб не так цебеніла кров.— А дайте-но чимось оце місце промити! — І коли промив, тепер уже гасом, та перев'язав знову голову, сказав: — Сто літ тепер тобі, цигане, жити!
Федір ще майже місяць пробув у гостинних господарів: рана ніяк не хотіла загоюватись, гноїлася, хоч розрізана Свиридом шкіра затягнулася одразу. Свирид приходив майже щодня: провідував свого пацієнта. Сідав одразу ж біля дверей, наче боявся, що посеред хати для нього місця не вистачить, довго слинив цигарку, аж тоді проголошував одну і ту ж фразу:
— Оце так, їдять його мухи з комарами,— сьогодні живемо, а завтра, може, й помрем!
— Що правда, то правда,— підпрягався хазяїн: він мовби радів нагоді зайвий раз пожуритись.— Усі під Богом ходимо. Роздобриться — дасть трохи пожити, а розсердиться — до себе гукне.
— Тепер і Бога не треба,— відповідав на те Свирид.— Прийде фашист до хати та й буде вершити: жити тобі чи не жити.
— У Троянівці, кажуть, трьох чоловіків повісив. У перший же день...
— І повісить. Йому що — людей наших жалко? Замовкали, насуплювались, в кожного шкребло біля серця:
що ж то буде далі? Ще не бачили німців, пройшли, слава Богу, стороною, та вже коли лиха година настала, то постукає і в наші ворота. Рано-пізно, а постукає!
— Кажуть: усіх, хто був у активі, вирізає до ноги.
— Та звідки ж він узнає? Що, в мене на лобі написано?
— Найдуться такі, що підкажуть.
— А найдуться. На чужому горі руки погріти.
— У Троянівці он уже й поліцаї об'явилися. Ходять — порядок новий наводять.
— Приблудні, чи що?
— Двоє своїх, а третій з військових. З отих, що од наших одбився та в селі й осів. Не хотів, кажуть, іти: "Мені й так воювати набридло!" — так йому й показали петельку: або у табори відправимо, або вступай до поліції! Він і пішов: кому охота помирати! А тепер, хоч-не-хоч, мусиш слугувати.
— То вже таю на чиєму возі сидиш, того й пісню співай. Балачка оця могла тривати й годину, і дві — поки кінчався
тютюн. Або вже зовсім смеркалося. Тоді Свирид лаштував останню цигарку, прощався.
— Та посиділи б іще! — вмовляв хазяїн.
— Я б і посидів, та боюся, що біля жінки місце прозіваю,— відповідав завжди Свирид,— То таке зілля, що, як хоч на хвильку спустиш із ока, так в гречку й лізе. Бувайте здорові.
Після кожної такої розмови Федора все більше брала нетерплячка: він уже не міг сидіти на місці, як би добре в оцій хаті до нього не ставились. Тим більше що з кожним днем надходили чутки все тривожніші та похмуріші. І хоч Федір чуткам тим не вірив — не міг у те повірити! — однак відчував: коїться й справді щось нехороше, бо давно вже не чутно гуркоту бою, а хазяйка, яка провідувала сестру, що жила понад шляхом, розповідала, повернувшись, що ворог суне хмарою, назустріч женуть цілі колони полонених.
— Та б'ють же цих хлопців, б'ють! — плакалася хазяйка.— Худобу й то більше жаліють.
Врешті Світличний відчув, що зможе йти. Рана зарубцювалася, він скинув к бісу пов'язку, щоб не привертати уваги. Залишив господареві всю свою одіж, натягнув на себе старенький піджак, латані штани, стоптані черевики, що лишилися од сина, який був десь у армії, та й рушив на схід,— все ще переконаний, що наші ж таки зупинили ворога. Хай за сотню кілометрів розташована лінія фронту, а він таки добереться до неї. Та пройшов сто кілометрів і більше, а фронту не було й не було.
Досі благополучно проходив села, стороною обходячи райцентри й міста, де були німці. Кілька разів його затримували поліцаї: допитувалися, куди та звідки. Федір казав, що втік із в'язниці, коли її розбомбило, а повертається до своєї сім'ї. Документів, звісно ж, не має: які можуть бути документи у в'язня. Прийде додому, там йому вже видадуть і документи. Йому вірили — в одному селі навіть запропонували вступить до поліції, на що Світличний сказав, що він записався б охоче, та спершу треба провідати своїх, а тоді вже думати про службу.
Цього разу він теж розповідав баєчку про в'язницю й про втечу. Господар покивував головою, а його гостренькі очиці все пильніше придивлялись до прибульця. Федора було насторожило оте споглядання, він навіть подумав, чи не стрічались вони де, але в господаря було таке невиразне, безлике обличчя, що хоч би де й стрічалися, то Світличний навряд чи й міг би його запам'ятати. До того ж він так натомився, що не хотілось і ворушитися, а хазяйка вже лаштувала постіль. Та й дрімота зморювала його, очі злипалися, Федір знав, що не піде звідси нікуди — зараз ляже й засне.
Прокинувся од того, що хтось грубо торсав його за плече. Розплющив очі: хата знову була | заллята світлом, а над ним стояли три поліцаї, і один з них, певно, старший, торсав нетерпляче Федора за плече, торсав і сердито командував:
— Ану, вставай — розіспався!
Федір звівся і лишень зараз побачив господаря— той виглядав із-за поліцаїв, а на безликому обличчі його написано було якесь торжество. Недарма ж увесь вечір так придивлявся. Федір подумки вилаяв себе, що не постерігся, а легковажно ліг у постіль.