Незчувсь, як і заснув...
Прокинувся на світанку. Спросоння ніяк не міг зрозуміти, як опинився в лісі. Та тут враз здригнулася земля, гуркнуло раз і вдруге, десь далеко над лісом, майже на обрії, розлилося криваве сяйво.
Пригадався вчорашній день і те, що сталося. Не роздумуючи, подався на схід, де мали бути наші війська.
Як і вчора капітан, як тисячі, мільйони його співвітчизників, він іще думав, був упевнений — ворог далеко не пройде, за десять, у крайньому разі за двадцять кілометрів од кордону його зупинять наші частини, зупинять, перемелють у коротких оборонних боях і поженуть на захід. Він твердо вірив у близьку перемогу над ворогом і на мить не сумівався в тому, що за кілька годин вийде до своїх.
П'ятнадцятий день війни Світличний зустрів уже на старому кордоні. Простував глухою лісовою дорогою у безвість. Вона то звивалася поміж могутніми стовбурами, чіпляючись за товстелезне коріння, то вилазила на просіку й тоді стрімко бігла вперед, пряма, як стріла, уквітчана лісовими скромними квітками. Часом, ніби злякавшись власної сміливості, завертала у нетрі, в густий непролазний чагарник, у царство моху й папороті, постійної сирості й сутінків і отієї зосередженої, віками відстояної тиші, що нагадувала застигле болото. Іноді дорога спускалася донизу, в зарості осики й вільхи, і тоді поміж ослизлим корінням, перегнилим листям і перепрілим ломаччям, поміж отією лісовою понурістю зблискував несподівано ясний і чистий ручай, вистелений таким перемитим та білим піском, що аж хотілося набрати його в долоні.
Дійшовши перший раз до такого ручая, Світличний одразу ж схилився до води. Побачив чуже схудле обличчя, геть заросле щетиною, розкуйовджену кучму чуприни. Напившись, Федір довго вмивався, намочив навіть голову, причесав п'ятірнею волосся. Від того, що випив води, ще дужче захотілося ЇСТИ: ось уже другу добу не мав макової зернини в роті. Учора хотів розжитися їжею, та на хуторі, до якого вибрався з лісу, стояла німецька машина і юрмилося повно німців. Він давно вже повитрушував кишені в надії знайти хоч дрібку тютюну і, коли лягав спати, марив цигаркою.
Тож першою думкою, коли Федір вийшов на велику галявину і побачив людське житло, була думка про куриво.
Хата стояла не посеред галявини, а ближче до дерев, мов ховалася од людського ока, така нужденна, така ветха й запущена, що важко було повірити, щоб у ній хтось жив. Та Світличний на всяк випадок трохи постояв, хоронячись за кущем ліщини,— чи хто не появиться. Ніхто, однак, не виходив, почорнілі двері, здавалося, не відчинялися бозна-відколи. Федір вийшов на галявину.
Перш ніж одчинити двері, спробував заглянути досередини, але єдине віконце було завішане фіранкою, і тоді Федір ступив на такий же ветхий, як і сама хата, ґанок, пхнув од себе двері.
Зайшов у сіни, потупотів, щоб попередити, якщо є хто живий, і одчинив двері в кімнату. Одчинив і застиг на порозі: хата дихала такою чистотою, що Федір аж подивився на свої запилені, давно не чищені чоботи.
— Чи є хто живий? — запитав од порога.
За високою піччю, що займала майже півхати, зашамотіло, колихнулася полотняна завіса, і на Федорів голос повагом вийшов величезний чорний котище. "Тьху, щоб ти сказився!" — аж здригнувся Світличний. Кіт же, поставивши хвоста трубою, вийшов на середину, сів, засвітив на гостя зеленими очима.
"Кіт є, де ж відьма?" — подумав Федір, і тільки подумав, як котяра повернув голову до завіски; Там знову щось зашамотіло, зачовгало, і до хати викотилося щось таке згорблене й скорчене, таке висушене та до землі пригнуте, що його важко було назвати й людиною. Вбране в довгу синю спідницю і в темну кофту, пов'язане темною хусткою.
— Добридень, бабуню! — звернувся Світличний.
— Добрий день, паночку добрий! — проспівала несподівано дзвінким голосом стара.
Світличному мимоволі згадався лісовий струмок з чистою джерельною водою. Та ще більше вразило, коли жінка звела до нього обличчя: міг би заприсягтися, що ні в кого досі не бачив таких ясних та чистих очей. "От тобі й відьма!"
— Ви самі вдома? — запитав у надії, що отам, за ширмою, є хтось молодший.
— їдна, паночку, (дна.
— І вам не страшно одній?
— Мені вже, паночку, ніц не страшно.
— А як хто візьме та й задушить?
— Задушить, то й на здоров'ячко.
Однак очі, ясні та жваві, говорили про інше.
— Та-а-ак,— збентежено підніс руку до вуса Світличний: усього чекав, тільки не зустрічі з отакою лісовою печерицею. Та що б там не було, а курити хотілося все дужче. Потягнув носом повітря, але тютюном і не пахло. І, посмутнілий, Світличний ще раз запитав: — То, ви, бабуню, отак одні й живете?
— Чом їдна — з сином жию,— охоче відізвалась стара.
— А де ж ваш син? — враз пожвавішав Федір.
— Пішов ще вчора й до міста.
— А скажіть, бабуню,— уже зовсім улесливо звернувся Федір,— він у вас не курящий?
— То паночок хоче курити? — одразу здогадалася стара.
— Душа, бабуню, горить!
— То я паночкові дам, мені того зілля не шкода. Тільки попрошу паночка вийти із хати та смалити надворі.
Пішли в сіни, за нею, мов прив'язаний, кіт, а за котом — Федір, ковтаючи слину...
— Х-х-ху, оце накурився! — сказав згодом Світличний, досмаливши п'яту цигарку.— Оце спасибі, бабуню,— повік не забуду!
Стара, яка стояла осторонь,— остерігалася вдихнути того диму ядушного, всміхнулася, запитала лукаво:
— Мо', паночок чогось і поїли б?
— Та не відмовився б! — уже зовсім весело Федір.
— То прошу паночка до хати...
— Х-х-ху! — ще раз сказав Федір, одкладаючи ложку.— Ну, спасибі: наївсь-напивсь — царем зробивсь!
Сидів за столом — не хотілося й рухатись. Уже й очі стали злипатися, і голова хилитись донизу: ех, лягти б оце десь у холодочку! Але треба рушати в дорогу.
— Дякую, бабуню, за все. Може, доведеться коли ще зустрітись, то не забуду — оддячу.
— Е-е-е, нема за що, паночку! — одмахнулась стара.— Аби тільки паночкові на здоров'я,— Помітила, мабуть, що гість клює носом (від таких очей хіба що сховається), спитала: — То, мо', паночок і перепочили б?
"А й справді! — одразу ж погодився подумки Федір.— А чому б і не спочити? Хто мене в шию жене? Передрімаю годинку та й рушу".