Світличний і сам був не від того, щоб повернутися до міста. Його вже палив сором при згадці, як вони тікали, як сам біг, стрибаючи через паркани, од якогось там паршивого німчика, як потім залазив у ту прокляту трубу, що ледь не стала йому могилою. І, зовсім розпалившись, Федір вирішив сходити до капітана.
Тут, унизу, не було жодного мітингування: бійці, вишколені в армії, мовчки копали окопи,— на весь зріст, з ходами сполучення. Капітан вислухав Федора серйозно й уважно, а потім відповів, що він не має наказу атакувати залишене місто, а повинен отут затримати ворога до підходу наших регулярних частин. Світличний не став сперечатися. Він одразу ж зрозумів, що капітан належав до тих людей, які звикли команди виконувати, а не обговорювати їх.
— Ви краще окопуйтесь! — додав капітан: він, мабуть, аж звідси помітив, як мляво ворушаться люди Світличного. І, козирнувши Федорові, одвернувся од нього.
Уже сердитий, пішов Світличний до свого взводу. Забув навіть спитати, чи підвезуть щось поїсти, бо люди ж сьогодні й крихти в роті не мали. І коли підійшов до своїх, коли його запитали нетерпляче: "Ну як?" — гаркнув розлючено:
— Окопуватись! — Ще й пообіцяв: хто за годину не зариється з головою в землю, того сам закопає. Так закопає, що й рідна матінка не знайде!
І знову загупотіли глухо в тверду пересохлу землю лопати. Хто копав по-селянському старанно, а хто тицяв лопатою, наче виделкою: зроду-віку не тримав її в руках, і вона тепер вислизала з ніжних долонь. Кому заважало хворе серце, а кому й черевце. Однак Федорове військо потроху залазило в землю.
Згодом підійшов капітан. Уважно оглянув окопи, наказав старанніше замаскуватися, пообіцяв незабаром прислати обід: машина вже давно поїхала й ось-ось мала вернутися. Потім сказав Світличному, щоб, як покінчать з окопами, зайнялись гвинтівками: показать тим, хто не тримав ще зброї в руках, як заряджати і як цілитись. Під кінець зауважив:
— А ваш де окоп? Ви що: од куль заворожені?
— Заворожений,— відповів з викликом Федір.— Ще з громадянської.
Капітан пильно подивився на Світличного, в строгих, холодних очах не було ні роздратування, ні подиву — тільки спокійна вимогливість.
— Раджу вам теж окопатися,— твердо сказав він. Світличний лише гмикнув: ніяк не міг примиритися з
думкою, що він, командир, кінармієць колишній, та повинен залазити в землю. Потім єхидно поцікавився, як товариш капітан думає зупинити фашистів, якщо вони й справді поткнуться сюди, та не самі, а з танками.
— Зупинимо гарматами,— спокійно відповів капітан.
— А де твої, капітане, гармати?
Капітан глянув на Федора вже трохи здивовано, потім показав рукою в бік мосту: не туди, де чорніла звивиста лінія шанців, а метрів за двісті позаду, на кущі, розсипані зеленими купками по узвишші, і лише тепер помітив Світличний там якийсь рух, легеньке погойдування окремих гіллячок; мовби хтось пробирався отими кущами, визираючи з них обережно. Помітив і не міг втриматися од захопленого вигуку:
— Ну, молодець, капітан! Хай тепер лиш поткнуться — юшкою вмиються!
Капітан, однак, не розділив Федорового захоплення: належав,— певно, до тієї породи людей, що каже "гоп", коли перескочить.— Він знову нагадав Світличному:
— То ви все-таки окопайтеся.
"Ну й чорт! — проводжав поглядом підібрану постать капітана.— Кремінь — не людина!"
Довідавшись про гармати, повеселішали навіть най-боязливіші.
Після того як взвод Світличного сховався в землю, як тим, що не мали справи з гвинтівкою, було роз'яснено, що патрон досилається у патронник кулею наперед, що приклад треба притискувати до плеча, а не до зубів, і, цілячись, треба заплющувати око одне, а не обоє, Федір дозволив своїм бійцям одійти кроків на сто, до узлісся, під дерева у тінь. Тут спека не так відчувалася. М'яка прохолодна Ьграва щедро вистилала землю, і Федір, прилігши, відчув, як натомився і як би добре було оце заплющити очі й заснути. Та як 'його не морила дрімота, він переборов її і навіть звівся, щоб [часом не заснути: був тепер командиром, відповідав за людей, які дрімали довкола.
На заході все гриміло й гриміло, і Федір ще раз подумав, що бої точаться на кордоні, отож чого вони отут ждуть. Тим більше, попереду не було жодного руху — степовий простір паче вимер, у маревному тремтінні застигли хліба і дерева, а спорожніла шосейка виблискувала бруком, мовби полита водою, текла до обрію, і там, де зникала, клубочився дим, розповзався чорнильною плямою по блакитному небу: в місті, що його залишив Федір, і досі гуляли пожежі.
Світличний думав, що робитиме, коли повернеться в місто. Він, звісно, й хвилини не залишиться в пожежній команді, а ніде у військкомат і запишеться в армію. Кому ж, як не йому, червоному командирові ще з громадянської, і воювати! І іонроситься у кінноту, на ескадрон, і ще покаже, на що здатен старий рубака. Федір знову подумав про капітана, який примусив його окопатися, і роздратовано фиркнув: "Окопатися! А ти її нюхав, ту смерть, що отак у землю залазиш?" Ні, вимахувати лопатою не в його натурі, він не кріт, щоб лазити попід землею. Хай уже цариця полів — їй же по штату належить, його ж діло святе: вірний кінь, гостра шаблюка і грізне кавалерійське: "Дайош!"
Згадав про свою шаблюку: лишив її в кімнаті над ліжком. Заскочить якийсь миршавий німчик (чомусь уявляв їх лише миршавими) та й прихопить. Федір аж закректав од досади і подивився знову в бік міста, на асфальт, і одразу ж помітив на ньому якийсь рух: з-за обрію, з отієї рудої чорнильної плями виповзала якась мовби ниточка. Підводи? Машини? — важко було розібрати. Тим більше не можна було розгледіти,— наші то рухаються чи, може, й ворог.
Світличний вибрав поглядом наймолодшого бійця, наказав збігати до капітана та доповісти, що на шляху помічено рух.
Поки молодик бігав, усі прокинулися, звелися на ноги. Стояли й тривожно вдивлялися в рухливу нитку, що виповзала, розмотуючись з невидимого клубка.
Повернувся захеканий посланець:
— Капітан передає, що то німці! Треба готуватись до бою! 1 не стріляти, поки гармати не почнуть...
На людей, на узлісся, на поле одразу ж упала невидима тінь. Холодком війнула кожному в обличчя, неприємно пробігла по спинах.