Сам простежив, щоб перед кожним чоловіком стояв повен
фужер. Звівся, підняв свій високо вгору і хоча б тобі горілка в
цім затремтіла! 1
— За нашу дорогу іменинницю Аллу Григорівну!.. Вра!..— Повернувся по-військовому до Алли Григорівни, ще й :и каблуками пристукнув: — Сто років вам ще бути отакою молодою й красивою!
Обпалив смоляними очима — в іменинниці аж бюст колихнувся назустріч. Світличний же підніс бокал до лискучих вусів і за одним духом, одним ковтком — всі так і ахнули. Потрусив над головою порожній фужер і об каблук — так і бризнуло!
Після фужера зовсім розійшовся Світличний. І коли Алла Григорівна, діждавшись темряви, на правах іменинниці затіяла гру в піжмурки та скомандувала всім жінкам ховатися в лісі, а чоловікам їх шукати, якось вийшло так, що Федір погнався не за Олесею, а за Аллою Григорівною. Хоч потім клявся й божився, що біг таки за Олесею, так хіба ж у темряві розбереш, де своя, де чужа, як вони всі на один копил: верещать, метушаться і не дуже ховаються. Отож він і збився: наскочив на саму іменинницю.
Алла Григорівна забігла, мабуть, найдальше: уже всі знову зібралися на галявині, а їх усе не було. Врешті появилися й вони: Федір трохи збентежений, а в іменинниці був такий святий вид, що хоч зразу на ікону...
— Ти що з нею там робив? — допитувалась потім Олеся.
— Та тільки за плечі потримав... Поки роздивився, що то не ти...
— За плечі?.. А помада на губищах у кого була?.. А в тії соромітниці синяк — од ведмедя?.. А чого вона на тебе дивилася, аж облизувалась?.. Чого?
І вже у сльози. Знала, що Федорові сльози жіночі — ніж гострий у серце.
— От, їй-богу ж, не цілувався! — клянеться Федір Олесі.— Хіба що тернувсь ненароком...
— Знаю, як ти трешся! — вибухає Олеся. І вже до ікон: — Господи, та вгомони ти цього ірода ненаситного, щоб він не мучив ні мене, ні тебе!
Дивиться на дружину Федір, і жалко її, й розбирає досада. Ну, чого б ото так побиватись? Що він, зарізав кого? Чи обікрав? Ну, побалувався трохи з іменинницею, так він же мужчина, біс побери, і в жилах у нього кров, а не сироватка! І хіба що у ньому од того убавилось? Цілий ось же стоїть перед нею, цілий-цілісінький. Так чого ж його рюмсати?
Та все ж вирішив кінчати із Аллою. Що чоловік став звірем поглядати на Федора, а що й сама Алла виявилася дуже ж уже набридливою бабою: ловить Федора де тільки може. Та ще й допитується щоразу, чи він її любить. Наче їй не тридцять із гаком, а сімнадцять.
Але тепер, слава Богу, все позаду, і Федір про себе вирішує: баста! Хай вони погорять, оті всі жінки, од них одне тільки лихо! Та й роки не ті: сорок п'ятий пішов, пора, як то кажуть, і за розум узятися. І, викуривши надворі цигарку, заходить Федір повеселілий до хати:
— А що, дівчата і хлопці, пора вже й рушати?
Коли під'їхали до вокзалу, лишалося ще десять хвилин. Кваплячись, злізли з машини, розібрали речі, побігли на перон. Квитки були вже у Федора на руках — дістав заздалегідь, тож побігли прямо до вагона, і першими в тамбур подерлись сини, і Федір їм ще раз крикнув, щоб слухались матір, а потім уже повернувся до дружини, яка стояла біля сходин і все щось мовчала.
— Ну, не скучайте — незабаром зустрінемось.
Федір удавав із себе веселого та безтурботного, хоч і шкрябало на серці, застигле ж обличчя Олесі затремтіло, пом'якшало, а в очах зблиснули сльози. Олеся рвучко припала до його широких грудей, схлипнула, мов скривджена дитина, потім одірвалася, наче боялась, що він її надумається обійняти, і тоді вона зовсім розплачеться.
— Гляди мені! — тільки й сказала вона і піднялася вслід за синами у вагон.
Федір якийсь час ішов поряд з вагоном, махаючи рукою дружині й синам, потім стояв, проводжаючи поглядом поїзд, аж тоді пішов із перону. На душі було трохи сумно, як завжди, коли розстаєшся з дорогими тобі людьми, а разом відчував і полегкість, що дружина врешті-решт пересердилася.
Коли вертався додому, зустрів знайомого військового.
— Сім'ю виряджали? — поцікавився той.
— Так,— відповів Федір.
— Добре вчинили,— сказав на те військовий.
— А що таке?
— Неспокійно стало на кордоні. Дуже неспокійно. Світличний уже не вперше чув, що на кордоні щось назріває
В містечку, в якому він служив, щодня виникали нові й нові, одна тривожніша іншої, чутки. Розповідали навіть, що ось-ось має спалахнути війна, ніби фашисти стягують війська до наших кордонів. Але Світличний не дуже тривожився, бо він хоч і припускав, що війна з Німеччиною можлива, але завжди
заспокоював себе думкою, що це ще не скоро, що Гітлер не
наважиться воювати з нами, поки не розв'яже собі руки на
Заході. !
Тож і зараз Світличний сказав:
— Я думаю, що до війни не дійде: не полізе з"раз німець. А полізе — наб'ємо так мордяку, що й іншим закаже.
Уночі Федір прокинувся од грюкоту в двері:
— Пане-товаришу! Пане-товаришу!..
"Пожежа!" — подумав спросоння і, ще не розплющуючи очей, протяг руку по одяг. А господар лупив у двері, мов молотом, аж дрижала підлога й дзвеніли шибки. Остаточно прочунявшись, зрозумів Світличний, що той гуркіт не од дверей, а звідкілясь ізнадвору: гримотіло, мов у найлютішу грозу.
— Пане-товаришу! — волав господар.
Навіть не взувшись, в одному лише галіфе, Федір побіг до дверей, одчинив. Під дверима стояв господар, на переляканому обличчі стрибали білі губи.
— Пане-товаришу, война!
З-за хазяїна, притримуючи однією рукою на грудях халат, а другою весь час хрестячись, виглядала перелякана на смерть хазяйка.
— Яка в біса війна! — розсердився Федір.— Вам що, приснилося?
— Война, пане-товаришу! — переконливо повторив господар.— Най пан-товариш вийде у двір...
Лише зараз помітив Федір навстіж одчинені двері, що вели на ганок. І хоч він ще не вірив хазяїнові, однак тривога охопила його, тож він вибіг надвір і одразу наче пірнув у гуркіт, що котився тугими, могутніми хвилями од кордону.
Там і справді коїлося щось неймовірне: стугоніло, бухкотіло, миготіло й спалахувало, наче всі пекельні сили природи, всі грози, землетруси, вулкани злилися докупи. Федір пригадав одразу ж учорашню розмову з командиром і теж подумав, що це таки, мабуть, війна, але такою раптовою, неочікуваною, такою небажаною була вона для нього, що Світличний відповів на перелякано-тривожний погляд господаря: