Ще в Тарасівці, коли Твердохліб об'явив евакуацію, довго вагався: їхати чи не їхати. Не те що не вірив у прихід ворога — у цьому не мав найменшого сумніву! Особливо коли довідався, що фашисти перейшли Дніпро. Хоч десь у душі, поруч з думкою про неминучу окупацію, ворушилася надія, що, може ж таки, станеться чудо й наші зупинять німців. Дуже ж бо жалко розставатися із звичним укладом життя: він просто себе уявити не міг поза колгоспною коморою, набитою всіляким добром, без в'язки ключів, що приємно обтяжувала кишеню. Без тієї спокійної ситості, до якої давно звик, якої і в гадці не мав зрікатися, аби не війна.
Тож він надіявся до останньої хвилини. Надіявся навіть тоді, коли не дозволив жінці брати з собою все домашнє майно: все оте начиння, що ним непомітно обростає людина, як дерево мохом. Кинув на воза лише пару подушок та ряднину, щоб було на чому спати. Корову ж, дві свині й троє овечок лишив у сусіда, заздалегідь про це з ним домовившись. Сусіда ж попрохав наглядати і за хатою.
А тепер, після розмови із сторожем, надія на те, що наші невдовзі повернуться, згасла. Та й чи повернуться взагалі? Отака ж сила страшенна: тисне і тисне.
Він лежав і роздумував. Чим довше думав, тим безнадійнішим здавалося йому становище наших. І хто його зна, як зустрічатиме німець тих, хто втікав од нього? Може, одразу до стінки та й кулю в лоб? А як застукають серед дороги на возі? До того ж ішлося напевне, адже недарма люди кажуть — ворог уже під Полтавою.
Не міг більше лежати. Звівся, став біля воза. Оглянувся на захід: там миготіло, мов од сухих блискавиць. Подивився праворуч — і там мерехтить. Ліворуч — те саме. Лише попереду чорно, як у могилі. І вже здається комірникові, що стоїть він посеред вогняного кільця і кільце стискається та й стискається довкола нього. А вгорі, над головою, в прошитому гулом небі, один за одним ідуть літаки. Fíe встигне відгусти один, а вже другий заводиться невтомним гудінням.
Отут і скінчилося комірникове вагання: узувся, став поспіхом запрягати коней. Стерігся тільки, щоб не брязнуло, не стукнуло: не прокинулися щоб земляки. Увечері мов знав: поставив воза з самого краю, поближче до шляху. Виїде — жодна собака не гавкне.
Уже як запріг, став тихенько будити дружину:
— Явдохо, чуєш, Явдохо.
— Га?!
Комірник аж присів:
— Тс-с-с. Збирайсь, та поїдем...
— А що, вже рушають?
— Додому, поїдемо,— сердився комірник.— Німці вже всюди.— Сказав і одразу ж сам тому повірив: аж за плечі од ляку взяло!
і Явдоха швиденько схопилася, стала збиратись. Комірник Ігим часом підібрав постелене сіно: як не квапився, а не міг іого допустити, щоб пропадало добро. Хотів усмикнути ще і з сопи, але побоявся — почують. |
— Сідай,— прошепотів дружині.
і Узяв коней за поводи, повів за собою. Аж на дорозі зважився,
і"иліз на віз, погнав коней на Хоролівку.
І Комірникову відсутність тарасівці помітили вже у дорозі.
І
Зняли свій табір ще в темряві: прокинулися од натужного >еву моторів. Хтось збігав на шлях, звідки линув отой рев. Іовернувся з лихою вістю: одступають наші війська. Мовчазний досі табір ураз сповнився метушнею, криком. З горем пополам дібралися та й рушили до шляху.
І вже як од'їхали добрий десяток кілометрів та добре розвиднілося, додивилися, що нема комірника. Твердохліб Згарячу хотів був послати верхом когось назад, та одразу ж і Іроздумав: довкола коїлось таке, що не до комірника.
Військові, які рухались машинами і які їх розбуркали, давно щезли на сході. Шляхом заволоділа піхота. Це були переважно частини, які щойно вирвалися з бою: побиті, потріпані ворогом. Виснажені до краю, сірі од утоми, у подраних, проїдених сіллю гімнастерках, ішли невеликими групами, колонами, і иидно було, що в колонах отих утримує їх уже не дисципліна, пе страх, а щось більше, щось вище, ніж команда командира.
З жалем і болем дивилися тарасівці на бите і нищене, але до кінця так і не знищене військо. На молоденьких солдатиків, таких дрібних, таких ще дітей, що гвинтівки, які погойдувалися в них за плечима, здавалися більшими од самих вояків.
Жінки поспіхом розв'язували вузли з їстівним, вже не думаючи, що самі будуть їсти, та бійці щось не дуже накидалися на їжу.
— Попить би, мамашо!
— У вас немає водички?
Твердохліб давно вже зліз із брички: оддав під поранених. Пересів на жеребця і вже звідти скомандував підбирати поранених на підводи, хоч команда ця й непотрібна була: на кожній і так біліла бинтами як не голова, то руки.
Рухатись од цього, звісно, стали не швидше. Вщерть набиті вози вищали колесами, коні часто зупинялися, особливо під гору. Курява стояла хмарою. Збита ногами, столочена підковами, ратицями, переповнювала непорушне, без жодного подиху повітря, а сонце мов заповзялося посмажити на смерть людей. Спльовуючи сіру слину, люди мовчали. Осатанілий Корній
8 А Дімаров
225
шмагав свиней, які лягали на дорозі. Коли під'їжджав Твердохліб, Корній, забувши про всі ранги й відстані, кричав люто на
ГОЛОВу:
— Заберіть їх к лихій матері! Або самі женіть, як вони вам такі дорогі!
Голова й сам уже бачив — свині далі не підуть. Він метався по шляху в надії знайти командира, який прийняв би од нього свиней, та командири дивилися на нього, мов на божевільного. А один, худющий, аж чорний, з запаленими од безсоння очима, так накинувся на Твердохліба, наче той йому запропонував не свиней, а фашистів. І Твердохліб завбачливо одгіхав подалі.
Заспокоївшись трохи, спробував востаннє збутися свиней. Вибрав командира не такого сердитого й похмурого, довго йшов поруч (для такої оказії навіть спішився), угостив тютюном. Командир нічого: подякував, навіть підніс Твердохлібові огоньку прикурити, але коли той, зібравшися з духом, заїкнувся про свиней, аж руками замахав:
— Та чи ти, чоловіче, при своєму? Тут німці насідають на п'яти, дай Боже самим уціліти, а ти про свиней. Кидай їх к бісу або постріляй!
Виручила його, хотів він того чи не хотів, ворожа авіація. Перед обідом небо раптом наповнилось гулом. Рух на дорозі одразу ж завмер, а гул наростав, насувався невблаганно на закляклі колони. І коли все довкола задзвеніло од могутнього реву, люди врешті побачили літаки — вилітали просто із-за сонця.