Біль і гнів

Сторінка 66 з 310

Дімаров Анатолій

— А ви б прислухалися поменше! Чого вуха наставили? Розійшлися: хто в контору, хто в двір, один лише заступник

продовжував м'ятися біля Твердохліба: хотів щось, мабуть, сказати, та все не наважувався. "З таким навоюєш!" — подумав Твердохліб, поглядаючи на нього неприязно.

— Ну, що ще?

— Володимире Васильовичу, Приходьків Микола в селі об'явився.

— Як об'явився?

— З німецького полону прибіг.

— З полону? — вражено перепитав Твердохліб. Так і не дійшовши до контори, повернув круто на вулицю.

Заступник іще щось розповідав, за ним поспішаючи, але Твердохліб його вже не слухав. "Не встиг одного куди слід одправити, інший об'явився!"

Чомусь пригадав, як виряджали мобілізованих. З музикою, мітинг біля клубу на площі, і як він, Твердохліб, виступаючи, наказував бити ворога міцно й нещадно, показати, на що здатні тарасівці.

Показали!

Завернув у двір Приходька, в розчинені настіж ворота. У вікні появилось чиєсь обличчя, та одразу ж і зникло. Не зупиняючись, пройшов у сіни, одчинив навстіж двері.

Там сиділи за столом і всі, як один, насторожено дивилися на нього. На столі парувала картопля, жовтіло нарізане сало, біліла цибуля, а в літровій пляшці тремтіла каламутна рідина: видно, її щойно поставили. Між батьками сидів Микола: жовтий, худющий, одні лише кості та очі, великі й блискучі, наче у хворого. А поруч з ними — Васильович, Нешерет, а там уже решта Нриходьченків, більших і менших, чорт їх і порахує!

— А, гість дорогий! — схопився з-за столу Іван.— Та заходьте, не стісняйтеся! Банько, Мишко, ану киш відсіля!

Два найменші Приходьченки зірвалися із стільців, звільняючи місце. Але Твердохліб не поспішав сісти за стіл.

— З якої це радості розгулялися? Весілля чи поминки?

— Синок з війни повернувся.

— Синок? — мов здивувався Твердохліб.— А що, війна вже скінчилась?

Твердохліб ступив до столу, подививсь на Миколу. Той схопився назустріч, простяг тонку руку.

— Здоров, вояко, здоров! — сказав до нього Твердохліб, але руки не подав.— Поранило, чи за інші геройські діла командири одпустили додому?

— Та він з полону німецького втік! — пояснив за сина Ін.пі.— Із самих зубів видерся.

— З полону? Щось я не чув, щоб указ такий був: фашистам у полон здаватися. Може, ви, товаришу Нешерет, чули?

Нешерет, який уже сидів ні в сих ні в тих (не радий був, що Й зайшов!), поспішив відповісти, що указу такого не було.

— Про брехливі чутки був, а про плєч не було. Натурально...

— Бач, таки не було. То, може, Микола сам такий указ написав? Всім до фашистів у полон — і війні кінець!

В Миколи вже трусилися' губи, опустились, аж мовби :шамалися, плечі. І, глянувши на племінника, який ось-ось не витримає: заплаче або закричить на Твердохліба, поспішив йому на допомогу Васильович:

— Даремно ви так,— дорікнув Твердохлібові.— Хіба ж можна: не вислухати, не розпитати, а відразу — мокрою рядниною! Ви узнайте, а тоді вже й судіть.

Твердохліб гостро блиснув на Васильовича, хотів щось сказати йому, щось різке й образливе, але стримався. Натомість :шопу повернувся до Миколи, зігнав з обличчя останній слід глузливого усміху, і воно одразу ж стало важке та нещадне.

— Ну, от що: як ти там німцям здавався — розберуться. (л.огодні ще можеш погостювати в батьків, так тому й бути, а :митра щоб — у райвійськкомат! Підвода вранці йтиме — заїде.

І Іовернувся й пішов. І Нешерет слідом за ним. Чули у хаті, як він уже у дворі вслід гукав:

— Володимире Васильовичу, та заждіть-но!

Важка, гнітюча тиша запанувала в хаті. Всі були як у воду опущені. Федора вже трусилася од німого плачу, веселий, завжди безтурботний Іван щулився, кривився, а Васильович понуро качав кульку з хліба. Микола ж раптом звівся, став вилазити з-за столу.

— Мамо, загорніть щось у дорогу. Я зараз і піду...

— Та куди ж ти? — кинулася до нього Федора.—Та ти ж і пе дійдеш.

— Дійду!

— Та, Йване, чого ж ти мовчиш? Хоч ти йому що скажи! Блідий Микола все виривався з материних рук:

— Якщо вони так — і ноги моєї не буде!

Аж задихнувся від образи. Аж зблиснули запечені сльози.

— А при чім же, сину, батьки? — лагідно запитав Васильович.

— Піду все одно! — впирався Микола. І, зірвавшись на крию — Він там був, щоб полоном мені допікати?! Він там був?!

Захлинувся, подавивсь, упав головою на стіл. І глухе чоловіче ридання моторошно залунало по хаті.

І хто його зна, чим би все те скінчилося. Може, Микола таки наполіг би на своєму та й вирушив ще сьогодні в район, аби ще раз не одчинилися двері і до хати ясним сонечком зайшла Катерина.

— Добридень. Чи не можна у вас позичити солі?

Вона, мабуть, дуже квапилась по ту сіль, бігла, певно, всю дорогу, бо щоки аж пашіли, а високі груди то піднімали, то опускали вишиту рясно сорочку. І, побачивши Катерину, метнулася до неї заплакана Федора:

— Ой доню, хоч ти його вмов!

Васильович кивнув Іванові, той кишнув на притихлих дітей, підійшов до Федори, яка, обнявши Катерину, вже ридала уголос, взяв її за ЛІКОТЬ:

— Пішли, стара, хай молоді поміж собою поговорять. Грюкнули-зачинилися двері, потупотіло у сінях, затихло. Зачувши голос Катерини, Микола одірвав од столу мокре

обличчя. Звівся, розгублений, зніяковілий, Що вона його застала в сльозах. Катерина ж, уражена Миколиним видом, жалісливо промовила:

— Боже, що з тобою сталося!

— Не подобаюсь? — усміхнувся гірко Микола.

— Дурненький ти...

Катерина оглянулась на причинені двері, підійшла до Миколи. Обняла за худу довгу шию, поцілувала в лоб, у щоки, у губи, і очі її засвітилися такою ласкою, що Миколу знову здушило у горлі.

— Я тебе ждатиму. Прийдеш?

Микола лише кивнув головою: говорити зараз не міг.

Катерина поцілувала його ще раз і сказала, наче сама себе умовляючи: "Треба ж іти",— і вже од порога війнула на нього повними сліз і ласкавого усміху очима:

— Приходь же. Ждатиму!

У той вечір Катерина сказала батькам, що ночуватиме у клуні. Батько, як завжди, знизав плечима, мати ж подивилася пильно на Катерину: вона догадалась одразу, чого це дочці стало душно в хаті. Але не стала її одмовляти.

— Дивись, дочко, сагма. Ти вже в мене доросла. Катерина готувалася, мов до шлюбної ночі. Одягла свою

найкращу сорочку, розіслала на духмяному сіні біле, як сніг, простирадло, збила дві подушки в сатинових наволочках, а зверху поклала кольоровий ліжник. Розплела довгі коси, і,