— Так чого ж ти, чудак-чоловік, ждеш у моря погоди? Пішли на СП!
Так Андрійко дізнався про "спостережний пункт".
І Іункт цей містився на другому поверсі, на великому балконі, що нависав над тротуаром. На ньому завжди товпилося повно поранених. Одні роздивлялися перехожих, інші, перехилившись через перила, щось гукали донизу, треті для чогось тримали в руках трикутні конверти.
— Бачиш, скільки дівчат мимо проходить,— показав донизу Вєтлугін.— Вибирай: котра сподобається, з тією й знайомся.
Внизу й справді часом проходили дівчата. Але як же з ними знайомитись? Не кричати ж на всю вулицю.
— Пішли писати листа,— розвіяв Андрійкові сумніви Льонька.— Без листа, брате, справа не вигорить. Почнемо так: "Чарівна незнайомко..."
— Чому чарівна?
— А ти що: відьмою її хочеш одразу назвати? Слухай мене і пиши, що кажу.
Діставши олівець і папір, Вєтлугін став писати лист, бо Андрій правою не міг, а лівою не навчився.
"Чарівна незнайомко! — спритно виводив Вєтлугін.— Ось уже тиждень я про вас тільки й думаю..."
Склавши лист у трикутник, Вєтлугін великими літерами надписав: "Вам особисто",— і поволік знову Андрія на балкон.
— Бачиш оту поштову скриньку навпроти? Як вибереш дівчину, кидай лист і проси, щоб однесла до скриньки.
— А як візьме і вкине?
— Не вкине. Ти що: жіночої цікавості не знаєш? Обов'язково прочитає адресу! Це вже, браток, діло провірене.
Вони довго висіли на перилах: Андрій усе не наважувався гукнути незнайому дівчину. Врешті Вєтлугін, якому набридло підбадьорювати товариша, одібрав у нього лист.
— Оця подобається? — І не встиг Андрій головою кивнути, як він покликав: — Дівчино, дівчино! Вкиньте, будь ласка, в скриньку ось цього листа!
Лист упав їй до ніг. Дівчина нахилилася, підняла, понесла його через вулицю (в Андрійка серце так і тьохнуло), та одразу й зупинилась.
— Клює! — штовхав Андрія у бік товариш.
Так і не дійшовши до скриньки, вона обернулася, пильно подивилася на балкон: хотіла, певно, роздивитися того, хто їй кинув лист.
— Махни рукою! — сичав Льонька.
Андрій несміливо махнув. Дівчина усміхнулася, потім, не витримавши, розсміялась, кивнула головою й пішла. Ще раз оглянулась на балкон, коли завертала за ріг.
— Став могорич,— плескав по здоровому плечу Леонід.— Не дівчина — казка! Хочеш мінятися? Я тобі свою і цей ось командирський ремінь у додачу.
Андрій лише всміхався. Йому було ніяково й радісно, якась тепла хвиля підкочувала до серця, життя стало враз набагато привабливішим, він уже мріяв про те, як зустрінеться з незнайомою дівчиною, і боявся, й чекав на ту зустріч. І коли другого дня, після обходу лікарів, у двері просунулася стрижена голова й, поводивши цікавими очима по палаті, спитала: "Хто тут Світличний? Там до тебе прийшли!" — кров так і бухнула Андрієві в обличчя.
Товариші по палаті одягали його довго й прискіпливо. Леонід віддав свій халат — свіжіший і довший, щоб не було видно підштаники, вилив на Андрія півфлакона одеколону.
— Дій, як на фронті! "Ура!" — і в атаку!
Андрій повільно спускався широкими сходинами, у високий, як грецький храм, вестибюль з мармуровими колонами, з високими пальмами, а серце стукотіло так, як не стукотіло, здається, і в окопі, коли чекав ворога. Став на останню мармурову сходинку, визираючи дівчину, і тут його збоку обпік знайомий, найрідніший у світі голос:
— Андрійку!
Вражений, він повернувся, застиг через увесь зал до нього бігла мати.
Побувши з сином два дні, Тетяна зібралася додому. Цього разу не купувала квитка: не було за що. Коли ще їхала у Сталінград, у неї вночі вкрали кошик з гостинцями, і Тетяна оддала синові усі до копієчки гроші. В той час не думала, як повертатиметься додому: бачила лише пораненого сина.
Тепер же стояла у вокзалі без копійки в кишені, розгублена, а довкола аж гуло од людей, що снували розтривоженим мурашником.
Врешті Тетяна вирішила звернутись до котрогось із залізничників. Чергового, що ходив у червоному, як жар, кашкеті, не могла упіймати, та до нього й пробитися за людьми було неможливо, тож Тетяна вибрала залізничника з лагідним обличчям і, кваплячись, боячись, що він її не дослухає, розповіла про свою біду.
їй повезло: залізничник виявився не тільки доброю людиною, а й земляком. Він довго чухмарив потилицю та все примовляв: "Що ж мені тепер з вами робити?" — та врешті сказав почекати, тільки не сходити з місця, бо тоді хтозна, чи він її зможе знайти.
— Піду, може, що й придумаю. Залізничник повернувся за годину, не менше.
— Пішли! — Вивів її на перон, а потім вони пішли через колії.— Поїдете з військовими. Ледь ублагав начальника. Якби не сказав про вашого сина — нізащо не погодився б. Глядіть же: питатиме, скажете, що ви — моя родичка. Я за вас поручився.
Але начальник ешелону, літній уже капітан, навіть не спитав ні про що у Тетяни. Провів до теплушки, приліпленої аж у хвості довжелезного, заставленого гарматами ешелону, гукнув старшину Соловйова й сказав йому, що оця жінка ще разом з ними. Старшина, такий же літній, як і капітан, одразу ж подав Тетяні широку, як лопата, долоню:
— Залазьте, громадяночко, бо скоро будем рушати. Та й комендатурі нічого мозолити очі.
І справді: не встигла Тетяна роздивитись, куди вона потрапила, як уздовж ешелону прокотився брязкіт, вагон смикнуло раз, вдруге. Спершу повільно, потім швидше і швидше попливли червоні, сині, зелені вантажні й пасажирські вагони, що стояли на інших коліях.
Набираючи швидкість, поїзд помчав на захід.
Зупинялися тільки на великих станціях, та й то ненадовго. Лише для того, щоб засапані два паровози, які тягнули довжелезний ешелон, напоїти водою. Бійці вискакували з вагона, старшина щоразу кричав їм, щоб далеко не забігали, бо можуть одстати, попереджав про це й Тетяну. Він узяв її, як то кажуть, на повне військове утримання і щоразу, коли сідали їсти, запрошував обов'язково і Тетяну:
— Не бійтесь, не об'їсте!
Бійці, такі ж юні й зелені, як і Андрійко, явно соромилися Тетяни; присутність оцієї набагато старшої, що їм у матір годилася, жінки сковувала їх. Один старшина поводив себе так, наче Тетяна давно була зарахована до їхньої частини. Спокійно давав розпорядження, з таким же спокоєм вислуховував команди начальника ешелону, а випадала вільна хвилина — підсідав до Тетяни. Запалював цигарку, заводив непоквапливу розмову.