— Торбинко, торбинко, яка ж ти була повна та гарна. Після сніданку пролунала команда розходитись по окопах,
не стирчати на белебені. Бійці мовби провалювалися під землю: де тільки маківка стирчить із окопу, а де нічого й не видно. Андрій пошукав очима Василя, і коли той висунувся із свого окопу та махнув до нього рукою, він так і засвітився йому назустріч.
Німців довго не було, хоч Василь казав, що вони наступають тільки рано-вранці, щоб не пережаритись на сонці. Та, певне, щось зіпсувалося сьогодні у добре відрегульованій ворожій машині, бо минуло аж дві години, а може, й більше, поки на польовій дорозі, на обрії, піднялася курява і чорні рухливі цятки швидко покотили вперед До Андрія долинув приглушений
7 А.Дімаров
193
тріск моторів. З окопу в окоп почала передаватись команда не квапитися стріляти, а підпускати поближче.
Андрій виставив на бруствер дві гранати, поклав перед собою гвинтівку, спробував упіймати в проріз прицілу один з мотоциклів, але нічого не вийшло: гвинтівка стрибала в руках. Його бив отой нервовий дрож, який нападає на людину в передчутті небезпеки, тим більше що він уже знав, що таке бій і чим він може скінчитись для нього. Зціпивши зуби, він все ж прицілився і вистрілив.
І одразу ж довкола застукотіли постріли. Бив наш кулемет, тріщали гвинтівки, передні мотоцикли, диркнувши сердито із кулеметів, завернули з дороги в пшеницю, і вже звідти, невидимі, сипонули вогнем. Стріляючи, вони розтікалися праворуч і ліворуч, а по дорозі підкочували все нові й нові мотоцикли і завертали в пшеницю.
Андрій устиг вистріляти обойму і почав уже другу, коли над ріденькими нашими окопами, прориваючись крізь стрілянину, пролунав чийсь високий розпачливий ГОЛОС:
— Браття, обходять!
Андрієві одразу ж здалося, що стріляють не тільки попереду, а й з боків, і навіть позаду. Жодна сила не могла вже втримати його в окопі, тим більше що із сусідніх шанців стали вискакувати згорблені постаті, а стрілянина стала мов іще шаленішою, кулі так і вищали довкола. Андрій одним махом вискочив з окопу і дременув за іншими.
Біг полем, і в обличчя било важке, колюче колосся. Скотився у балку, де ще сьогодні вмивався, перелетів через струмок, подерся наверх. Хтось важко гупотів у нього за спиною, хтось його обганяв, а когось він сам наздоганяв,— Андрій біг, уже й не тямлячи, куди біжить.
Недалеко од тих дерев, де його вчора перестрів капітан, його щось ударило в праве плече, повалило на землю. Він одразу ж і підхопився, нагнувся поспіхом за гвинтівкою, але права рука була мов не його — повисла мотузкою. І з жахом побачив Андрій, як по рукаві гімнастерки швидко розповзаються темні плями. По руці побігло, побігло мокро і гаряче, й долоня, зап'ястя ураз пробагрянилися кров'ю.
В Андрійка все пішло обертом перед очима, він захитався, опустився на землю. І,тоді той, що тупотів позаду, підхопив його, рвонув догори, закричав над самісіньким вухом:
— Ти що?! Німців хочеш діждатися?!
Василь! Андрій аж схлипнув, побачивши товариша, а той, поставивши Андрія на ноги, знову крикнув:
— Бігом! ,
Тягнув уперед, під рятівні дерева. І Андрій, спотикаючись, біг. Земля гойдалася перед очима, туманилось у голові. Вони добігли до крайнього дерева, і дерево вистрілило їм навстріч корою, сипонуло гіллям та листям, а позаду пролунала довга черга. Василь шарпонув його набік, побіг іще швидше.
Попадали аж за деревами в густу високу люцерну. Запалено дихали, аж стогнали обоє, а фашисти все ще стріляли, трохи мов забираючи вбік: в усякому разі, над ними вже ніщо не свистіло, не тьохкало.
Одхекавшись, Василь запитав співчутливо:
— Болить?
Андрій ствердно кивнув. Заніміла рука оживала, боліла все дужче, а в плече мов хто засунув жарину. Весь рукав був чорний од крові, кров текла вже й по грудях, по спині Андрійко, зблідлий, щосили стискав зуби, щоб не застогнати.
— Зараз перев'яжу — одразу полегшає! — сказав Василь. Андрій з довір'ям і-надією дивився на товариша, який
діставав із речового мішка індивідуальний пакет, маленький складаний ножик.
— Доведеться гімнастерку розрізати. Видужаєш — нову пошиють.
Андрій заплющив очі, щоб не бачити, як товариш добиратиметься до рани. Йому все дужче боліло, біль розливався по всьому тілу, й він боявся, що знепритомніє.
— Зараз... зараз...— доносився далекий голос товариша.— Потерпи трохи. А, ч-чорт!.. Ну, от і все.
— Рана велика? — спитав Андрій, все ще не розплющуючи очей.
— Невелика. Крові тільки вийшло багато. Та нічого: ось доберемося до санбату, там тебе одразу відремонтують. Ти полеж, відпочинь, а я тим часом у розвідку змотаюся.
Андрій покірно поклав голову на м'яку люцерну, попросив лише товариша, щоб той не заходив далеко: над усе боявся лишитися наодинці.
Трохи мовби полегшало. Лише там, де була рана, болісно смикало, віддавало по всій руці. Змучене тіло впивалося прохолодою; стрілянина вщухла, тільки здалеку докочувалося важке гупання гармат, та час од часу гуло в небі. Приколисуючи здоровою рукою поранену, Андрій тихенько стогнав і чекав на товариша.
Потім вони довго йшли. Андрій ледь переставляв ноги, їм стрічалися військові, колонами й поодинці, вони, перш ніж
7*
195
підійти, довго до них приглядалися,— чи не німці, але тих, на щастя, ніде не було. Один сержант їм пояснив, що ворог повернув на північний схід, там тепер і точиться бій, а тут усе спокійно. Він же й показав, як потрапити до санбату, і оддав їм баклажку з водою, коли Василь спитав, де б тут напоїти пораненою. Після зустрічі з сержантом вони вже пішли веселіше, не ховаючись, і таки добралися до санбату.
Тут вони й розлучилися: Андрія одразу ж забрали в операційний намет, а Василеві наказали вертатися в свою частину.
Василь не заперечував. Та куди ж йому вертатися, коли од тієї частини не лишилося й сліду?
Тим часом Андрія завели до намету, посадили на стілець, наказали покласти праву руку на стіл. Гостро пахло йодом і кров'ю, у великому тазу червоніла купа закривавлених бинтів. У лікаря, який підійшов до нього, халат був червоний од крові, і очі його були червоні од безсоння та втоми. Лікар примовляв підбадьорливо:
— Нічого, молодий чоловіче, нічого, все буде гаразд,— а тоді гукнув, щоб принесли півсклянки спирту.