— Стріляй! Стріляй!..
Аж тепер Андрій зрозумів, що помкомвзводу хоче од нього. Він боязко виглянув з окопу і тоді усвідомив, що снаряди й міни вже не вибухають довкола, вони виють і стогнуть далі, вглиб, а тут лише колишеться дим, смугами стікає донизу, на воду. І там, на воді, біля протилежного берега, гойдаються якісь дивовижні круглі предмети, а біля них метушаться люди у сірому, їх було дуже багато, вони густо всіяли берег, вони бігали не криючись, а з лісу вихлюпувалися все нові й нові натовпи, несучи на руках ті ж чорні округлі предмети, що були й на воді. І поки Андрій зрозумів, що то — надувні човни, ті, що гойдалися при березі, почали одштовхуватись і, зблискуючи короткими веслами, попливли прямо на нього. Як тільки вони попливли, протилежний берег сипонув стріляниною. Стріляли ті, що на березі, і ті, які сиділи в човнах, навіть ті, що вибігали з лісу. Над понівеченими, подовбаними, напівзасипаними траншеями заспівали, затьохкали, зачмокали кулі. І коли б Андрій не встиг перед цим взятися за кулемет, він би не витримав: знову присів би на дно окопу.
Тепер же він чув лише свій кулемет. Досі холодний, німий, кулемет враз ожив, затремтів, затрусився гаряче й зло, і злість та передалася Андрієві. Примруживши очі, Андрій бив довгими чергами, бив по човнах, по німцях на протилежному березі, і коли побачив, як легко вони помирають, то страх геть розвіявся перед мстивою радістю. Він бив і бив, натискаючи на гашетку, і схаменувсь лише тоді, коли сухо клацнув затвор і кулемет замовк До нього знову донеслися чужі, наші й з того берега постріли.
Андрій поспішно зірвав порожній диск, закричав до товариша, що стріляв поруч:
— Диск! Давай диск!..
Вано подав диск, щось вигукнув, показуючи рукою вперед і трохи ліворуч. Андрій глянув у той бік і майже коло самого берега побачив надувний чорний човен, переповнений німцями: одні ще гребли, інші вже звелися, готуючись стрибати на землю. Вода кипіла довкола од куль, а човен був мов заворожений.
Андрій шарпонув кулемет, розвернув його ліворуч.
Де пройшла перша черга, так і не міг роздивитись. Лише за другою човен раптом осів одним боком, і фашисти, падаючи, почали дертися на протилежний, що піднявся високо над водою, борт. Андрій полосонув ще раз і ще. Він бив, поки в тому місці не лишилося нічого, хоча б не міг сказати напевно, він то вціляв чи інші. А коли знову замовк кулемет, повернувся до Вано за черговим диском.
Та диск уже був непотрібний: бій так же раптово ущух, як і розпочався. Ще лящали постріли з нашого боку, а протилежний берег мов вимело. Наче щойно там і не юрмилися німці. Лише посеред річки погойдувались напівзатоплені човни, і на них перевисали у воду мертві солдати. І часом здавалося, що вони зовсім не мертві, що вони перехилилися напитись води: пили і все не могли вгамувати спрагу. Підхоплені течією, човни швидко пливли за водою, а бійці, які щойно стріляли у них, з острахом дивилися на мертвих.
Траншеями уже снували командири, перевіряючи, хто живий, хто убитий. І санітари бігцем пронесли першого тяжкопораненого: вся голова у бинтах, забинтоване обличчя і очі, лише там, де мав бути рот, лишилася закривавлена вузенька щілина: і з щілини тієї проривався болісний стогін. Легкопоранені вибиралися самі: видиралися з траншей, піднімалися відкрито угору, наче те, що вони вже вибули із строю, захищало їх од куль з того берега. Туди ж, догори, на ротний КП, побігли зв'язкові: ці пригиналися, бо не були поранені, отже, по них могли й стріляти. Згори їм назустріч спускалися бійці з ящиками набоїв, гранат, з мішками і відрами запізнілого сніданку. І вже чийсь дзвінкий, збуджений голос без кінця примовляв, як вони дали прикурити фашистам: більше не сунуться. За отим збудженням ніхто не чув, як із заходу високо в небі, став наростати погрозливий гул. А коли почули, то вже було пізно: прямо над головами пливли літаки — трійка за трійкою, ключ за ключем, і земля задзвеніла од реву моторів.
Літаки, здавалося, летіли вглиб, повз наші окопи, але раптом наче роздумали: почали розвертатися, лаштуючись у ланцюжок.
Все затихло, завмерло внизу. З окопів лише витикалися бліді, задерті до неба обличчя з застиглими поглядами, .а над траншеями наче залягла холодна тінь.
— Ну, тепер начувайся! — вигукнув хтось перелякано. Літаки одразу ж один за одним стали падати донизу, на ще гарячі од бою траншеї. Зі свистом і ревом неслися до землі машини з пронизливим, несамовитим виттям, од якого кров холонула в жилах і терпли потилиці. Андрій знову забився на дно окопу, до нього тулився Ван э, і що нижче падав літак, то дужче вони притискалися один до одного, обом уже починало здаватися, що довкола нікого немає, що лишилися тільки вони — двоє. Та ще літак, який, виючи, падав просто на них.
Потім були наче завислі в повітрі чорні веретеноподібні тіла, що одірвалися од щезлого кудись літака; тіла ті на мить зависли в повітрі, а потім стали падати донизу. Андрій скільки міг утиснувся в стінку, і стінка тремтіла, мов у пропасниці, а невидимі тепер веретена розтинали повітря прямо над головою, і свист од них став такий нестерпний, що хлопець, обхопивши каску руками, згорбився, ввіткнувся обличчям у стінку.
Отямився од того, що дуже дерло в горлі. Пахло їдким гаром і ще чимось нудотливим, груди були мов здавлені тугим обручем, серце гупало так, аж боліло в горлі. Голова наче розпухла — тупа й важка. Андрій насилу здер з неї каску.
Звівся на коліна, а на ноги стати на міг: вони підгиналися, огидно тремтіли. І весь він дрижав, мов після тяжкої хвороби, і перед очима пливла-пливла стінка окопу.
Чіпляючись за стінку, врешті звівся. Глибокий до цього окоп був тепер йому лише по пояс. Андрій вхопився за бруствер, хитаючись, подивився довкола, і перед очима все попливло, як на каруселі. Перехилившись через бруствер, став важко, зі стогоном блювати.
Трохи полегшало. Видершись з окопу, спустився до річки, жадібно й довго пив воду, хлюпав на обличчя, голову, груди. В голові трохи прояснилося, і тут він подумав про ворогів, про те, що він у них на виду.
Перелякано розігнувся, глянув на той берег.