А хмари повзли все вище й вище, лупили без кінця блискавицями. Не встигне одмиготіти одна, як слідом спалахує друга, а то й дві, й од нестерпного тріскоту, здавалося, ось-ось розколеться земля. Хмари насунулися на сонце, поглинули його, і холодна тінь упала одразу на землю.
Спершу налетів ураган. З розбійницьким посвистом, з лютим ревом накинувся на принишкле село, й одразу ж стало темно, як уночі. Хмара пилюки піднялася вгору, в повітрі закружляло обірване з дерев листя, сіно, солома: чиясь курка пронеслася понад хатами зім'ятою ганчіркою. Дерева гнулися до землі, їх ламало, вивертало з корінням, з дахів виривало цілі кулі соломи і здавалося: ще мить — почне валити й хати. А вітер шаленів усе дужче, наче зірвався з цепу.
Потім ринула злива. Водяноюі стіною пройшлась над селом, затопила двори, позаливала вулиці. Довкола аж стугоніло од того потопу, вода зносила тини, заливала дощенту городи. Минуло півгодини, година, а зливи не вщухала, і вже здавалося, ось-ось усе село піде під воду.
Врешті гроза посунула далі на схід: у громовинні, блискавицях. І одразу ж на колгоспному дворі хтось почав щосили бити в рейку. Металевий той зойк лунав тривожно й розпачливо, і люди вискакували з хат хто в чому був.
Іван Приходько вибіг на залитий водою двір. Вулицею, розбрьохуючи каламутну воду, бігли люди: хто з вилами, хто з відром, а хто і з голими руками.
— Що там?! — закричав од порога Іван.
— Горить! Блискавка вдарила!..
Що горить — не розчув Іван. Метнувсь до сараю, висмикнув вила, вискочив на вулицю й одразу ж зіткнувся з Курочкою. Босоногий Курочка біг підстрибом, розбризкуючи на всі боки воду, розмахував порожнім відром.
— А-я-яй, загорілося! — закричав він до Йвана, і в його круглих очах спалахував захват.
Люди обганяли одне одного, чим ближче до колгоспного двору, тим людей бігло більше: чоловіки, жінки, діти. Бігло все село, вся Тарасівка, бігли обласкані колгоспом і колгоспом ображені, ті, які вболівали за спільне і яким на спільне було наплювати; бігли працьовиті й ледачі, запальні та байдужі,— бігли всі до одного, бо так уже велося: загориться — все забудь, а біжи гасити пожежу!
Горів стіг сіна, що стояв поруч із стайнею. Вогню не видно, проривався лише назовні біленький, мов пара, димок Дим колихався то в одному місці, то в іншому, наче грався у піжмурки з чоловіками, які металися нагорі, розкидаючи вилами мокре сіно, а по високій, приставленій до стогу драбині вже лізли інші: з вилами, з відрами. Охоплені спільним поривом, вони навіть не думали, що вогонь ось-ось вирветься на волю й можна згоріти в ньому. Дерлись і дерлись, аж поки Твердохліб став одпихати їх од драбини:
— По воду! По воду біжіть!..
Іван кинув вила, ухопив у якоїсь жінки відро, побіг до колодязя. Поперед нього все так же підстрибував Курочка.
— А-я-яй, як ударило!
Поки вернулися, біля стогу запанував уже відносний порядок: люди вишикувдлись у ланцюжок, передавали одне одному повні відра. Нагорі ж поки в одному місці бухнуло полум'ям. Чоловіки, що були там, одсахнулись назад, позадкували аж на край стогу, щоб у разі чого з'їхати донизу, а найзатятіші, найсміливіші кинулися у вогонь, хлюпаючи з відер воду.
— Води!
Кожен якнайшвидше намагався обернутися з водою, і журавель, що стояв при колодязі, без кінця то опускав свого довгого дзьоба донизу, то піднімав, вихоплюючи відро за відром.
Коли вогонь погасили і розкидали стіг, ще довго не розходились. Розпитували, куди саме вдарила блискавка, хто перший побачив, з повагою й острахом дивилися на Ганжу, який першим поліз у вогонь і тепер був геть осмалений: і брови, і чуприна, і вуса, лизнуло йому навіть щоку, а піджак звисав обгорілими клаптями.
Потім стали розходитись. Останнім повернувся додому Твердохліб. Так натомився, напереживався, що коли дружина поставила вечерю, то й шматок до горла не ліз. Роззувся, скинув мокрий одяг і звалився на ліжко.
Спав як убитий і довго не чув, як хтось відчайдушно тарабанив у шибку. А коли розклепив повіки, то був уже ранок, у вікні хиталося налякане обличчя Нешерета. Твердохліб неохоче залишив постіль, одчинив вікно.
— Володимире Васильовичу, війна!
Була неділя, було двадцять друге червня, був тисяча дев'ятсот сорок перший рік.
Частина ^руга
Якраз перед війною в Тарасівці повісили три репродуктори. Один біля правління, другий коло сільради, а третій аж перед клубом. Репродуктори були мов ієрихонські труби, і на першій порі люди, котрі постарші та пообережніші, обходили їх стороною: ще чого доброго обірветься та голову провалить! Але репродуктори й не думали падати. З ранку до ночі з металевих чорних горлянок то лилися" бравурні марші й пісні, то лунали дужі голоси.
З перших же днів війни біля тих стовпів до пізнього вечора товпилися тарасівці. Вистоювали довго й терпляче, слухаючи новини з фронтів, і жодна сила не могла б їх у цей час зрушити з місця. Одні понуро дивилися в землю, інші журно зітхали, а треті, особливо жінки,' з такою надією заглядали в залізний той розтруб, немов сподівалися, що він от-от відкашляється і вже іншим, теплішим і людянішим голосом мовить:
"Твій чоловік, Марфо, живий і здоровий... І твій, Ганно, син... А твій, Одарко, поранений. Тільки не дуже, молодице, журися: рана у нього легка, і він незабаром видужає..."
І навіть у Твердохліба не вистачало духу одганяти од стовпів людей. Хоч надходили жнива, кожна пара рук була на вагу золота. Тим більше що й рук тих робочих помітно поменшало: в перші ж дні мобілізація вимела із села більшу частину чоловіків. Лишилися тільки ті, що не підійшли за віком, та каліки, та заброньовані: сільське начальство й учителі. То ж Твердохліб, як не мозолили йому очі оті натовпи під репродукторами, поки що мовчав, наказав тільки завідуючому клубом вивісити на вулиці карту Німеччини. Він не мав сумніву, що в найкоротший час наші війська рушать нестримно вперед і перейдуть державні кордони.
— Та наготуй побільше червоних прапорців, щоб було що втикати!
Завклубом протягом двох діб малював на склеєному паперовому полотнищі велику карту вчора ще нам дружньої, а сьогодні ворожої держави. Наготував і прапорців — вистачить аж до Берліна,— та й вивісив карту біля клубу, на великому дощаному щитові, де раніше наклеювалися різні оголошення: яке буде кіно, вистава чи лекція. І карта ота провисіла аж до осінніх дощів: хоч наші війська ішли не вперед, а назад, і німці були вже під боком, ніхто не наважувався її зняти, бо могли, чого доброго, пошити в панікери, а то й у ворожі лазутчики. Лишень Данько Бородай, чоловік трохи мов не сповна розуму, бо завжди що думав, те і ляпав, зустрів якось завідуючого клубом та й запитав: