Попрощавшись і подякувавши за все молодиці, рушила швиденько додому.
До Тарасівки добиралася пішки. Світ не близький, але Тетяні — не первина. Йшла весела й щаслива: гріли душу боти і три метри матерії.
Першим тарасівським авіатором став дід Шульженко Оврам,
який, прилаштувавши собі крила із дранок, а з прядива —
хвіст, спробував злетіти з клуні. Дід недалечко й одлетів: одразу
ж зірвався в піке та й урізався тім'ям у землю. З того дня в
дідовій голові— щось перевернулося: усі свята називав
Вознесениям. ! і
Дід Оврам жив у великій родині: мав двох дочок, що привели кожна по зятеві, щось із півтора десятка внучок. Бо відколи стоїть хата Шульженків, у ній народжувалися тільки дівчата, а щоб хлопець, такого заводу не було. Чоловіки появлялися в хаті лишень приймаками: і дід Оврам був приймаком, бо якби не приймаки, то хата давно б уже стояла пусткою. А так кожен приймак обов'язково записувався на прізвище Шульженків, тож і рід не згасав: снувався позиченою чоловічою ниткою з покоління в покоління.
Люди про них говорили різне. Одні казали, що то їх Бог покарав, інші — що просто хата на такому місці стоїть, а були й такі, що кивали на чорта: зв'язалася, мовляв, ще прабаба з нечистою силою, то з того часу й пішло...
Та як би там не було, тільки факт лишався фактом: у родині Шульженків появлялися на світ лише дівчата.
Одначе доля, насміявшись отак, відшкодувала іншим: дівчата в тій хаті росли всі до однієї красунями і в дівках не засиджувалися. Бо ніхто не мав таких русих кіс, таких брів соболиних, таких вогнистих карих очей, як дівчата з тієї родини. А щоки, губи, стан, а ясне гладеньке чоло, за яким світиться якщо не розум, то покірна ласкавість — ота мила принада, яка згубила не одного чоловіка. Усім тим були вони обдаровані щедро. І там, де появлялась молоденька Шульженчиха, іншим дівчатам робити було нічого.
Катя Шульженко теж не зрадила свого роду: хлопці вервечкою так за нею й ходили. І не раз Катрин батько, теж приймак, забувши, що й він отак бігав за її матір'ю, погрожував припнути дочку до стійла, якщо вона не перестане принаджувати паруботу. На що Катя здвигала плечем і відповідала сердито:
— Та чи я їх принаджую. Заберіть їх собі, як вони вам такі милі!
Оддала б їх насправді без жалю. Усіх, крім одного.
Той, один, був другим на селі авіатором. Хвоста, щоправда, як дід Оврам, не чіпляв, крил із дранок не прилаштовував, бо авіатори наші вбилися давно в колодочки і гордо ширяли в небесних висотах. Тож Євген — Приходька Івана син, ще з молодших класів став майструвати моделі планерів і літаків, цуплячи на ту важливу справу все, що попадалось під руку. Материну хустку, то й хустку, новий рушник, то й рушник, бо, окрім дерева, т моделі треба ще було мати й матерію. Не раз по спині майбутнього авіатора ходили мамин віник чи татовії пужално.
Після сьомого класу Євгена оддали в Хоролівку — вчитись на слюсаря. Гадалося: там уже забуде про свої іграшки, вивітриться дурість із голови. Але Євген розсудив по-своєму: по другому році навчання подався в авіаційне училище: що ви там не кажіть, а я таки льотчиком стану!
Через рік, якраз посеред літа, приїхав додому вже курсантом: у військовій запаморочливій формі, з блакитними, як небо, петлицями. Це був перший курсант, відколи й Тарасівка стоїть, і люди заходили дивитися на хлопця, мов на диво яке заморське, а парубки снувалися за молодим Приходьченком валкою та все допитувалися, чи кожного приймають в училище. Дівчата ж за один день розмели весь одеколон та духи в крамниці. І Халимон Нетесаний, єдиний на всю округу пічник-п'яничка, який похмелявся лише одеколоном, ходив добрих два тижні з опухлими вухами та лаяв авіацію.
Одначе, як не одеколонились дівчата, майбутній льотчик жодній не надавав переваги. До однієї підсяде, в другої вгоститься насінням, з третьою станцює, а настане пора розходитись парами — клацне закаблуком об закаблук: бувайте, дівчата, здорові, бо солдатові пора вже й на бік! І ображені дівчата шепталися поміж собою, що авіатор, мабуть, засватаний, тому себе так дивно й поводить. їм уже стало достеменно відомо, що впіймала Євгена якась міська пава і що як тільки він повернеться в місто, то вона на нього одразу ж обротьку й накине. Деякі навіть клялися, що бачили й фото, тільки не роздивилися як слід, бо носить його Євген аж біля серця й дістає лише тоді, коли лишається на самоті.
Отак і ходив по селу Євген, не відаючи, що він уже посватаний, посватаним і поїхав би, аби не зустріч із Катею: зиркнула разок — і поблиск її дівочий підтяв курсанта, мов блискавиця. Раз підлетів — запросити до танцю, удруге, а потім уже й не відходив.
Катя ж повелася так незалежно і гордо, що дівчата одразу дружно її зненавиділи: "Задавака! Дере носа, й сама не знає од чого!"
Ще більше стали їй заздрити, коли зовсім уже очманілий Євген замість того, щоб приклацнути закаблуками та йти собі спати, напросився проводити Катю додому.
Катя лише байдуже стенула плечима:
— Проводьте, якщо маєте охоту.
Мовляв, проводити — проводьте, а на більше надії не плекайте.
Тільки дівчата помилялися. Катя "кирпи не дерла": її брала досада, що дівчата отак упадають за Приходьченком, отак не рахуються із власною дівочою гідністю. До того ж їй здавалося, що "кирпу дере" оцей курсанток, і вона вирішила показати йому, що не кожна дівчина готова вішатись усякому зайді на шию. Тож по дорозі додому од неї так віяло холодом, що Євген не те що обійняти — до руки не смів доторкнутися. А на Євгенове прохання, коли б знову зустрітися, відповіла, знизавши плечима:
— А хіба це так потрібно?
І подальші дні Катря продовжувала ставитись до нього все з тією ж погордою. Збираючись до клубу, хлопець усе лютіше начищав свої чоботи, наче вони, хромові оті чобітки, були винні в тому, що дівчина лишилася байдужою до нього. І хто' його зна: може, отак Євген і повернувся б до свого училища, з'ївши облизня, аби не тарасівські ночі, не місяць-чаклун, не зорі-русалки, не тополі замріяні і не ота посріблена тиша, од якої завмирає душа.
Євген урешті поїхав довчатися, взявши в Катрі слово, що вона діждеться його, й тоді вони поберуться. Про це теж довідалося згодом всеньке село, і підлітки не раз супроводжували Катрю дружною пісенькою: