Куди — не знав іще й сам.
Степова чорна безвість німіла довкола. Десь було небо — зникло за хмарами. Десь були села — пощезали в пітьмі. Чорно попереду, чорно позаду. Під ногами — снігове бездоріжжя, а Васильович ішов та й ішов, і вже був мокрий, як хлющ...
Аж під ранок, коли набрів на село та наважився постукати у вікно крайньої хати... коли гостинні господарі, не питаючи, хто він і звідки, напоїли гарячим чаєм з липовим цвітом та послали на піч... коли гарячий черінь враз повив його розпареним духом і він поплив, поплив у сонну безпам'ять... останнє, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харків, до всеукраїнського старости...
Не міг ризикувати довідкою про участь у громадянській: давати її першому стрічному!
Тиждень добирався до Харкова. Де пішки, де на санях: залізницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всі до копієчки гроші лишилися в Данилівни. Всюди казав, що інвалід громадянської і оце добивається в Харків: клопотати за пенсію. Виручала довідка, бо перевіряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядьків тинялося селами.
До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не міг. Весь час пекла думка, що поки він оббиває пороги, отой поїзд, той тать невсипущий, все чахка і чахка — котить в Сибір.
Вирішив ловити Петровського на вулиці. Рознюхав, де живе всеукраїнський старюста, два дні і дві ночі ховався од міліціонерів та якихось людей у чорних шкірянках, а на третю добу вранці, немитий, неголений, з палаючими похмурою рішучістю очима (сам би себе не впізнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не під колеса машини. Доки оті молодики у чорному, які біс його зна звідкіля і набігли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферові зупинитися, виліз із машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.
— Одпустіть чоловіка, чого до нього чіпляєтесь! — спокійно мовив Петровський, і його сірі очі спалахнули лукавими вогниками.— А ти, дядьку, чом під колеса стрибаєш?.. Жити набридло?. Та одінь свою шапку, я не піп, що під благословення лізеш...
Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала під час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, які знову кудись пощезали — мов провалились під землю.
— Кого, дядьку, шукаєш? — допитувався тим часом староста.
— Вас, товаришу Петровський!
— То сідай у машину". Мені на засідання — по дорозі й розкажеш...— І вже до якогось, що сидів на задньому сидінні, тримаючи туго набитий портфель на колінах: — Ану посунься, дай чоловікові сісти!
Приходько якийсь час мовчав — не міг зібратися з думками Що ота сутичка, а що й уперше в машині, та ще й поруч із Пстровським. Врешті Петровський який сидів попереду, повернувся до нього:
— Так що тебе привело?
— Біда привела, товаришу Петровський.
— Знаю, що не танцювати приїхав. Розказуй, що там у тебе!
Зібрався нарешті з духом — розказує Васильович. Показує й довідки: спершу про фронт, а тоді про розкуркулення.
— Наймитів держав?.. Тільки правду кажи!
— Ось мої наймити! — простягнув догори долонями руки Васильович. Долоні мов рогом поросли: на мозолеві мозоль.— Л брехати змалку не вчився...
— А жінка — з куркульського роду?
— З того самого, товаришу Петровський: прки й заміж узяв, у куркулів з наймів не вилазила. Як не вірите, то пошліть кого, хай розпитає...
— Є в нас час посилати! — мов аж розсердився І Істровський.— Я і з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв ои, аби відчув, що ти крутиш... Давай свою довідку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено...
Наказав зупинити машину.
— Я ось тут напишу, щоб тебе не сміли чіпати... До районників... Або краще в область. Там не такі гарячі голови.— І, пишучи вже, поцікавився: — У колгосп збираєшся?
— Я зараз, товаришу Петровський, нічого не знаю,— чесно зізнався Васильович.
— Так і не знаєш? — усміхнувся староста.— Гляди, не запізнися, товаришу... Поки що ми просимо, а пізніше щоб тобі не довелося проситись... Тримай свою довідку!
І тільки Васильович поліз з машини, як Петровський іще щось згадав:
— Гроші є на квиток?
— Та дякую, якось уже доберуся,— зам'явсь Приходько.
— Ану, давай сюди довідку! — І під першою резолюцією, щоб Приходька не чіпали — повернули майно, дописав: ♦Начальникові вокзалу. Відправити товариша Приходька у Хоролівку".
Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохліба і щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловік давно у Сибіру, а він,— здрастуйте вам! — на порозі. Не інакше — утік!
Читав Твердохліб категоричний наказ із області повернути все майно Приходькові, читав і блід на виду. Та вони там що: подуріли? Куркульню назад повертати! Врешті, трохи отямившись, буркнув Приходькові зайти завтра вранці, а сам на коня та в район.
Повернувся з Хоролівки ще лихіший, ніж був. Мало, що його не схотіли і слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок — прощайся з партійним квитком!
Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохліб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.
— А я забирати не буду,— відповів твердо Васильович.— Ви забирали, ви й привезіть, і на місце поставте.
Повернувся і вийшов.
Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату ліжко і стіл, скриню з одягом, все домашнє начиння — Васильович і рукою не пбворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, відповідав:
— Ставте, де брали.
Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, підкочувався радісним клубочком до Приходька:
— А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопці, заносьте, ще й могорича заробимо!..
Він же й відповів Васильовичу, коли той поцікавився хмуро, а чому не пригнали разом і худобу:
— Так що Твердохліб не велів. Сказав, що не великий пан — візьме й сам.
Васильович, однак, по худобу не йшов. Ні того дня, ні наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехіть до всього сповнила невгомонну досі натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожні чи щось у них ворушиться. Навіть у хаті ладу не дав: узявся був діставати одіж із скрині, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав: