Німець смикнувся, осів, випускаючи руків'я, другий одразу ж кинувся до нього: одтягнув убитого, похапцем ліг, і кулемет знову ожив. Тоді Васильович вистрілив удруге...
Цей навіть не стріпнувся. Васильович одтягнув його набік, (німець був важкий, як колода), ліг за кулемет. Повів дулом донизу, вицілюючи солдатів, що обліпили мур, натис на спусковий гачок. Кулемет затремтів, затрусився, випльовуючи дим і вогонь, одна, друга постать там, біля муру, сповзла донизу... "Ну, хлопці, давайте!" — звівся Васильович, щоб роздивитися, де ж там вони, але тут його щосили вдарило в груди. Ударило, кинуло донизу обличчям, і ще не боліло, а вже усередині, в грудях, кров так і бризнула цівкою: "Таки упіймав... Добре ж хлопці стріляють..." Кров лилась усе дужче, кров аж шуміла, кров аж ревла, заливаючи нутрощі, і він вдавлювався, вдавлювався в крижану поверхню балкона, зливаючись з нею. І перший біль полоснув щосили по серцю.
Й одразу ж його хтось ухопив за ноги. Ухопив, поволік по шорсткій підлозі обличчям, і Васильович на якусь мить утратив свідомість. Коли ж отямився, то перше, що почув,— басовитий перестук кулемета. Стріляло над вухом, б'ючи болісно в скроню, а кров хлюпотіла вже в роті, лилася з-поміж зубів,— Васильович захлинувся... закашлявся, і кашель обривав йому все всередині, і біль був такий, що не було сил навіть стогнати. Боячись, що ось-ось він знову втратить свідомість, Васильович одірвав од підлоги лице і перед ним, наче в тумані, гойднулася спина німця, що стріляв з кулемета. Туди, в степ, у хлопців...
Васильович, мов виринаючи, ухопив судомно повітря і знову забився у кашлі, що вивертав усі нутрощі, а коли трохи одкашлявся, побачив наган: зброя лежала поміж ним і німцем. Він спробував вивільнити руку але тіло придавило її, його ж < власне тіло, воно було вже наче мертве: жили тільки очі, що прикипіли до зброї, та напружена до краю свідомість. Він смикав рукою і смикав, вивільняючи її з-під власного тіла,— нарешті вивільнив і, зовсім обезсилілий, опустив донизу лице. В голову било і било: здавалося, що кулемет стріляв не в степ
— ПрЯМО у НЬОГО: В ЧЄрЄП, у МОЗОК, 2 ВІН, ПрОШИТИЙ ВеСЬ
кулями, якимось чудом іще живий. Знову закашлявся, захлинаючись кров'ю, і, застогнавши, одірвав лице од липкої підлоги: знав — це вже востаннє. Наган лежав майже поруч — тільки дотягнутися: шкрябаючи рукою, обдираючи, ламаючи нігті, він тягнувся до нього, тягнувся, а наган мов відповзав, а кулемет все бив, бив по вкрай змученому мозку. Тоді він, зібравшись з останніми силами, усім тілом рвонувся вперед...
І Гайдук, вискочивши на балкон, побачив непорушні тіла, а там, унизу, вже не в полі — на подвір'ї — постаті в білому, що, стріляючи, бігли до палацу. Гайдук щодуху метнувся назад, донизу, до Віллі: розшукати, врятувати камрада, од якого залежало все його, Гайдукове, майбутнє... Гайдук стрибав сходами через трупи гостей, а стрілянина вже тут, біля ґанку і тупіт, і крик "Де Віллі?! Де Віллі?!" І, налетівши на Віллі, ухопив, потягнув за собою донизу. У бункер з бетонованими стінами, з броньованими, як у танках, дверима,— заховатися, одсидітись, поки прибуде підмога, поки їх визволять... Віллі стрибав, наче хорт,— Віллі теж хотів жити... А хто не хотів зараз жити?.. ♦Давай, Віллі, давай!.." Якийсь товстун застряв попереду — в спину його, у потилицю! Нижче, нижче, молячи Бога, щоб ніхто їх не випередив, не замкнувся у бункері...
Добігли, ускочили. Удвох навалилися на масивні броньовані двері, зачинили, замкнули на засуви...
Ну, дякуй, Віллі, німецькому богові! Та мені, Гайдукові, твоєму камрадові!..
А по той бік уже стукіт і крик приглушений, здушений, там набилося, мабуть, гостей по самісіньку зав'язку, а серед них, можливо, й хазяїн... Не треба. Віллі, не одчиняй: все одно всім не вистачить місця, хай вони гинуть першими, а ми вже після них! Чуєш: стріляють уже тут, в коридорі!.. Хитнуло, рвонуло — граната!.. Прислухались, молячи Бога, щоб було по той бік якнайбільше гостей. Хай завалять до стелі, аби лиш партизани не вгледіли двері.
Бо тоді їм каюк.. Рвонуло іще раз. Затихло...
А вони все ще стояли завмерлі, все ще вслухалися: аж не вірилося, що їм удалося врятуватись! і
— Пішли,— прошепотів нарешті Гайдук: він уже тремтів. Притулився до холодної стіни, витер мокре чоло.
Було темно і тихо, наче у склепі. Лише чутно: важко дихає Віллі.
— Пішли... Врятувалися...— прошепотів знову Гайдук: аж пекло підбадьорити Віллі й себе, переконатися ще раз, що смерть їх обійшла стороною.
— Ну, Віллі, тепер сто літ житимемо! — Гайдук уже сміється, охоплений нестримною радістю. І якоюсь аж ніжністю до камрада.
— Замовчи! — прошипів Віллі: він усе ще прислухався — не вірив, що партизани забралися геть.
А вони таки забралися, вони таки пішли, партизани: приглушений тупіт лунав уже над головою, тупіт і скрегіт,— щось наче совали, щось тягнули важке,— меблі, чи що? — Гайдук прислухався, а уява вже малювала машини, повні солдатів, що мчали з району... Та — що це? Якийсь наче дим... Звідкіля тут дим?_ Гайдукові спершу здалося, що то Віллі запалив сигарету, але Віллі не курив... Тоді звідки ж тут дим?.. Гайдук нахиляється: йому здається, що дим проникає ізнизу, і, задихнувшись, закашлюється: густий їдкий дим йому вже майже до пояса. ♦Пожежа?.. Вони підпалили палац!.." Гайдук кинувся до дверей: одчинити, вибратися з цієї пастки страшної, поки їх не подушило, зіткнувся з Віллі — той теж смикав засуви, рвав їх на себе. "Зараз, Віллі, зараз!.." Одімкнули нарешті, навалилися, але двері не одчинялися: у щось упирались, м'яке, неподатливе. "Трупи!.." Гайдук аж застогнав у відчаї, гатив і гатив у двері — плечем, усім тілом, а дим уже по груди, по шию, густий, наче дьоготь... "Давай, Віллі, давай!" — а Віллі уже поруч немає, Віллі кудись щезнув... "Віллі!.. Віллі!.." Одбіга од дверей, налітає на Віллі — ледь не збиває камрада з ніг. І в лице йому, в жадібно розтулений рот, б'є, немов з джерела, чисте повітря. Ще не розуміючи, звідки то, Гайдук припадає до продухвини і ковтає, аж здригаючись тілом, але тут чиясь рука хапає його за плече, оддирає, одштовхує, б'є щосили у груди. Гайдук знову пірнає у дим і, видираючись, рвучись до повітря, до свіжого струменя, натикається на спину, що заступає, одштовхує, одкидає у дим, і, захрипівши од люті, впивається у неї руками.