І машини, й німці, що розсипалися в цеп, і колодязь, і Хоменко з Степаном за цямриною — все це було вихоплено бічним зором, мигцем,— Тетяна щодуху бігла до хати, незважаючи на кулі, що густо роїлися довкола,— Івась, Івась, думка лише про нього відчайдушно билася в ній, керувала усіма її вчинками. А хата вже горіла, хата вже корчилася, намагаючись скинути, зірвати із себе солом'яну шапку, облиту вогнем, хата німо кричала назустріч Тетяні: вибитими вікнами, одчиненими навстіж дверима. Задихаючись, стогнучи, Тетяна ускочила в сіни, у дим, рвонула на себе двері до кімнати.
— Івасю!.. Івасю!..— їй здалося, що Івася немає.
І побачила сина: схилившись наперед, Івась щось робив біля вікна. Потовчене скло гостро блищало довкола, воно застряло навіть у Івасевій чуприні, та він, мабуть, того не помічав, страшенно зайнятий чимось,— лише зараз побачила Тетяна в руках у нього гвинтівку,— раз по раз пересмикуючи затвор, він припадав до приклада й стріляв через вікно.
Голосно й різко тріснув, присідаючи, сволок, до кімнати повалив густо дим, і Тетята, боячись, що от-от обвалиться стеля, метнулася до сина. Ухопила за лікоть, потягнула щосили — геть од вікна, у яке так і влітали кулі,— до іншої кімнати, що виходила вікном на город,— подалі од смерті, подалі од пострілів, геть-геть із хати, яка от-от завалиться! — а він упирався щосили, тягнучи за собою гвинтівку.
Підбігла до вікна: шибки були цілі, то ж ніхто ще по них не стріляв, виглянула, але, окрім вишні, нічого не побачила. Вишня була молоденька, розложиста й рясна — вона затуляла
28*
867
весь краєвид. Не відпускаючи синової руки, прислухалася: стріляли по той бік, а тут начебто спокійно, лише все дужче гоготить і тріщить, і дим наповзає уже й до цієї кімнати. Тетяна, поторгала раму, намагаючись одчинити вікно, але рама мов прикипіла до лутки. Тоді вона натиснула дужче... ще дужче... щосили. Одчинила, виставила голову: мовби нікого. "Лізь!" — сказала Івасеві. "Лізь ти!" — уперся він. "Лізь!" — закричала на сина Тетяна, ладна його зараз побити.
Тягнучи за собою гвинтівку, Івась подерся на підвіконня. "Та кинь цю прокляту рушницю!" Тетяна хотіла одібрати у сина, але він щосили вчепився у неї. "Господи, а як німці побачать! Нікого не видно?" — спитала сина, що був уже у вікні. Івась заперечно крутнув головою і стрибнув донизу.
Слідом за ним полізла у вікно й Тетяна. Стрибнула, замалим не наступивши на сина: Івась уже лежав, пильно дивлячись перед собою, Тетяна теж туди глянула і одразу ж упала на землю: там були німці. Збившись у гурт, вони когось обступили, щось роблячи, а поруч білів бинтами непорушний Олесь, а ще трохи далі, притулившись спиною до яблуні, сидів Микола Петрович: милиці валялися поруч, потрощені, він упирався руками в землю, і голова його була низько звішена, і на груди йому, на гімнастерку, лилась густо кров. Але не на нього — на німців дивилася Тетяна, на їхні спини, обтягнуті короткими мундирами, як вони все товклися, пхаючись досередини,— ось хоч один із них оглянеться й одразу ж їх побачить... Тетяна зацьковано кинула погляд на тернові кущі, що густо росли довкола саду. І, вже ні про що більше не думаючи, смикнула за руку сина, показала очима: "Туди!"
Івась швидко поповз, а Тетяна — слідом за сином. Повзла і холонучою спиною відчувала присутність німців позаду. Повзла і молилася: "Господи!.. Господи!.. Хоча б вони не обернулися!.. Хоча б не побачили!. А як побачать, то хай тільки в мене стріляють!.. Тільки в мене!.. Та кинь цю жахливу рушницю!" — закричала подумки на сина, який ніяк не хотів розставатися з гвинтівкою.
Вони вже доповзали до кущів, до густого колючого терня, вони вже були майже поруч, як враз щось змінилося. Тетяна заклякла, боячись оглянутись, а Івась оглянувся в бік матері і щось тихо сказав. І хоч Тетяна не почула його, вона вже зрозуміла й сама: постріли!.. Там, у дворі, перестали стріляти. "Повзи!.. Швидше повзи!.." — наказала очима, і тут їх ударив у спину страшний Галин крию
— Не треба!.. Не треба!.. Ой,| що ви, людоньки, робите!.. Полізли в кущі. Колюччя впивалося в шкіру, рвало волосся,
дерло одяг, а вони повзли й повзли — глибше, глибше, поки й опинилися в неглибокій западині. Колись тут був, мабуть, рів, стінки давно обвалилися, дно запливло землею, засипалося листом,— запах гнилі та сирості огорнув їх одразу, а вони лежали, обезсилілі, неспроможні поворухнутися. Тетяна вже тремтіла всім тілом, дрож бив її й бив, і вона нічого не могла з собою подіяти. "Лежи!.. Лежи!.." — сичала на сина, бо він все намагався звести голову.
Із двору, од саду, доносилися різкі голоси: німці чи то на когось кричали, чи поміж собою сварилися, збуджені боєм. Ось ляснули постріли: раз... удруге... утретє... Тетяні здалося, що то стріляють по них, вона аж наперед проповзла, щоб затулити своїм тілом Івася, але то — не по них, по них стали стріляти згодом, і то — по кущах, наосліп, навмання, раз по раз вигукуючи: "Партізанен!.. Ком!.. Виході!.." Кулі зрізали гілля і листя, впивалися поруч, перед очима, у землю, огидно вицмокуючи, бризкаючи груддям в обличчя. "Господи, тільки не в Івася!" — аж стогнала Тетяна, ладна прийняти у себе всі кулі. Усі до одної.
Покричали, постріляли — затихли. Згодом, чутно, пішли...
— Ма, вже пішли! — прошепотів до Тетяни Івась: звівся на коліна — хотів, мабуть, виглянути, чи й справді вже німці забралися геть.
І в цю ж мить од хати ударила черга. Остання, наосліп, послана німцем, що вже біг, мабуть, до машини. Івась голосно схлипнув, упав як підкошений.
Він упав донизу лицем і забився в конвульсіях, а на спині, поміж гострими лопатками, стала розповзатися темна, паруюча пляма. Тетяна кинулася до нього, обхопила, одірвала од землі (їй раптом здалося, що Івась, зарившись обличчям у листя, задихається, що ось вона його переверне на спину і йому враз полегшає)... Тетяна перевернула Івася горілиць, — і він уже хрипів їй прямо в обличчя, і губи його бралися кривавою піною, і вигинався дугою, впираючись потилицею в землю. "Івасю, Івасю!" — гукала, кликала сина Тетяна, а він не чув, він хрипів, і в широко розплющених очах вже мерехтіла безтяма. Тетяна оглянулася дико, шукаючи порятунку для сина, одразу ж згадала про лікаря. Поповзла з терня, аж затріщала шкіра, не думала навіть про німців, а якби їх побачила, то не ховалась би. Кинулася б до них, хапала б за руки, за ноги: "Ой люди, ой милі, рятуйте Івася!.." Хрипіла, стогнала, шарпаючи терня, що впивалося в обличчя, у голову, в спину, шматувало шкіру. Не од болю стогнала: навряд чи й відчувала той біль: в голові билася, ячала, горіла думка про Йвася.