Далі — більше: Ксеня звикає потроху до нового життя, до своєї роботи. Та й що вона, власне, робить такого поганого, вона ж лише перекладає. А пан комендант такий уважний, такий чуйний до неї: щоранку цікавиться, як вона спала, який у неї настрій. І майже щоденні дарунки: духи, пудра, мило, рожеве та ніжне, лак для нігтів і помада губна, а для брів — олівець, бо комендант хоче бачити Ксеню не гіршою, аніж дівчата в його далекій Німеччині, при одній лише згадці про яку в нього завжди зволожувалися очі. Ксеня поступово звикає до подарунків, привчається користуватися ними і все щільніше обтягається спідницею, бо комендант знався і на спідницях, і на інших предметах туалету жіночого. Фройляйн Ксені уже лестила щоденна увага пана коменданта, тим більше що всі, навіть німці, його дуже боялися, а вона могла дозволити собі поварити трохи воду із нього, прикидаючись, що сьогодні щось нездужає чи просто не в настрої, і надувала невдоволено губки, й одсувала подарунок, а разом і його руку одводила, яка тягнулася ніжно її поплескати. "Ай, перестаньте!" — знаючи вже, що й оте "Ай!" йому подобається. Фройляйн Ксеня старанно засвоювала вищу арійську культуру, французькою косметикою припахчену, голландськими сирами вгодовану, грецькими винами напоєну,— та й дозасвоювалася до того, що одного ранку прокинулася в пана коменданта в постелі, на широкому ліжкові, що на ньому спав колись із своєю дружиною відомий на ЕСЮ область дитячий лікар Герштейн. Герштейн тепер спить у яру, розстріляний із усією сім'єю, а його ліжком користується пан комендант, та ще й Ксені вділив тепле місцечко. "Но, но, фройляйн Ксенья, нащо оці сльози! Ви ж є мудрий дівчина!" І фройляйн Ксеня не дуже довго й печалилась...
— Так куди це ви їхали, якщо не секрет? — поцікавився Світличний.
У колишньої фройляйн од партизанів секретів не було. Все ще схлипуючи, стала розповідати, що десь серед ночі подзвонив телефон. Вислухавши, комендант закричав, що він зараз їде. Зірвавсь як опечений, наказав збиратися й Ксені. Поки підняли солдатів, поки зібралися, стало світати. Так що виїхали вже майже по видному...
— Тож там вас чекають?
— Чекають.
— Умгу..— Посмикуючи вуса, Світличний задумався. Дивився то на одну машину, то на другу, і в його очах уже щось тремтіло, щось народжувалося,— ось вони заблищали весело й молодо:
— Хлопці, а чи не майнути нам замість пана коменданта до німців у гості? Вони ж там приготувалися, чекають, то навіщо ж їх розчаровувати? Як ви думаєте, хлопці?
Хлопці погодилися з радістю. Тоді Світличний пішов до машини.
— Хлопці, ану поможіть!.. Давайте на ноги поставимо." Ну, р-раз!_ Ну, два!.. Ви що, три дні каші не їли?.. Ану дружно!..
Дружне сопіння, почервонілі обличчя. "Опель" якось неохоче одірвавсь од землі, гримлячи якимось залізяччям, став на колеса.
— Ану, хто був шофером?
— Я трохи був.
— Що значить "трохи"? Був чи не був?
— Та перед війною курси закінчив. А поїздити не встиг.
— А на курсах машину водив?
— Та водив же...
— То й тут поведеш. Як тебе звати?
— Володька.
— Міняй, ВОЛОДЮ, переднє колесо та освоюй іноземну цю музику. Даю півгодини. Впораєшся?
— Та спробую... І
— От і добре... А вам, хлопці, годі роти роззявляти,— берться за німців! Щоб за десять хвилин жодного не було в мундирі!
— І отого? — показав на полоненого Вітька-моряк.
— Того поки що не чіпай. Той нам ще стане в пригоді... Ну, хлопці, давайте — час не жде!
Ганжа спитав:
— Ти в якій будеш їхати?
— Та, мабуть, що в отій,— кинув Світличний на "опель".
— Тоді я у вантажній.
— За німцем пильнуй, щоб по дорозі не вистрибнув.
— Не вистрибне.
А партизани тим часом скидіали солдатів з машин, знімали з них мундири та чоботи, одтягали з дороги в кювет.
— Закопати б, щоб степ не завонювали.
— Без нас закопають... Що-що, а це' вони вміють: ховати своїх... Іди мундир вибирай, а то не дістанеться. А я ось у нього позичу,— кивнув Світличний у бік "конячого батька". І пояснив: — Попереду їхатиму, то щоб усім видно було, що сам комендант, а не будь-хто.
— А вуса? — посміхнувся Ганжа.— Вони ж як твої вусища побачать — гикати почнуть! Давай краще вже я.
Але Світличний нізащо не хотів поступатися місцем. І вуса обстригти, як жартома пораяв Ганжа. Сказав, що перев'яжеться якоюсь шматиною білою. Могли ж у коменданта розболітися зуби? Од звістки, що хтось насмілився на його коненят зазіхнути?
— Ну давай, перев'язуйся,— поступився Ганжа. Світличний підійшов до вбитого німця, підняв високий
кашкет. Обтрусив од пилюки, насунув на голову — мов там і був. А от з мундиром вийшло гірше: мундир теліпався, як на опудалі: "батько конячий" встиг добре роз'їстися на наших харчах. Дивлячись на свого командира, партизани не могли втриматись од сміху, хоч із них самих теж можна було посміятися: на тому широкий та куций, а той з головою пірнув. Підганяли, мінялися, приміряли каски...
На всіх, звісно, не вистачило. Що ж, решта сяде нижче, щоб не видно було
— Хоменко, веди сюди німця!
— Перекладай! — наказав Світличний Ксені. Переконавшись, що партизани не збираються її одразу розстрілювати, та заспокоїлась трохи. І, от же зілля невигубне! — вже просила Хоменка дістати в машині сумочку з олівцем, помадою, люстеречком. "Будеш гарна й без люстра!" — буркнув сердито Хоменко: лишив удома дочку такого ж віку приблизно, і аж руки чесалися провчити цю "фройляйн"! — Переклади, що він може на щось надіятися, якщо буде точно виконувати його ось команди! — показав на Ганжу, який уже був у німецькому— Ти теж сядеш у кабіну...
Ксеня усміхнулася кокетливо, повернулась до німця. Той, вислухавши, виструнчився ще дужче.
— Ну що ж, давайте по машинах, бо там уже, мабуть, заждалися. З кулеметами — попереду, з автоматами — по бортах, решта — в середину... їхатимете одразу ж за нами,— це вже до Ганжі, який, одчинивши дверцята, поставив ногу на приступок. Німець уже сидів за кермом, Ксеня — з ним поруч.
Зачекавши, поки всі повмощувалися, а підвода з пораненим, Нелею, Пекельним та ще одним партизаном, для охорони приставленим, звернувши з дороги, пірнула в бур'яни, Світличний насунув на брови картуз, поліз до "опеля". Сів, поклав автомат на коліна.