І вже тривога, невідступна та звична, заворушилася в ньому як бути? Що далі робити? Як воювати, щоб не ми, а німець стогнав од поразок? Бо Ганжі ніколи навіть на думку не спало б: скласти зброю і зашитись кудись, своїх дожидаючись... Або вже й не дожидаючись... Бо чимало стрічав він протягом оцього часу розчарованих, зневірених. Які чи то відмовчувалися вперто, погляд одводячи, чи прямо у вічі кричали: "Воювати?! А чим? Ось оцими кулаками? Проти його танків та літаків? Ми пішки, а він — на машинах?.. Уся Європа під ним, а в нас що лишилося?.."
А траплялися й такі, що приходили до них із одним: "Не можу жити — хочу разом із вами померти!.."
"А ти? Ти так не думав?" — спитав сам у себе і мусив зізнатися: думав. Були такі хвилини, коли здавалося — все... Коли німці кричали, що більшовики за Уралом, що Армії Червоної уже, власне, немає,— лишилися тільки здеморалізовані окремі частини, які доживають останні не те що тижні, а дні. Ганжа пригадав, як вони перейняли одного солдата німецького. "Фашист?" — запитав Світличний, побачивши кольорову стрічку, акуратно вшиту в мундир. "Націонал-соціаліст!" — відповів той з образою: солдат вільно розмовляв російською мовою, як виявилося, його батьки в тридцятих роках працювали у нас на заводі, а він ходив до нашої ж школи. Дізнавшись, що вони не поліцаї, а партизани, він не злякався ніскільки: став умовляти їх скласти зброю, поки не пізно. Обіцяв одвести до якогось свого оберста, замовити за них слово, щоб їх не розстрілювали. Бо війна от-от скінчиться. Війна ж триватиме тиждень — не більше. Він настільки був переконаний у своїй перемозі, що так і не повірив, що вони насміляться звести на нього руку... І потім, коли його розстріляли,— тут же, в степу, на дорозі, прошивши лютою чергою: ось тобі Урал! — коли вони рушили далі, похмурі, Ганжа раптом подумав: а може, й справді?.. Дуже ж бо вперті Гули чутки про те, що німець б'є наших десь аж за Волгою! Перевірити ж їх не було уже змоги: радіопередавач, наскрізь прошитий осколками, ще; весною закопали у землю. "Краще б у мене поцілило!" — сказала плачучи Неля... Тож коли Ганжа вперше допустив, що наші можуть зазнати поразки, він подумав: "Отоді й мені на світі не жити!" І то були найчорніші в його житті хвилини...
Коли Ганжа повернувся із саду, хлопці уже возилися із зброєю. Занесли до хати кулемети, гвинтівки, набиЕали патронами магазини й диски, автоматні ж набої складали на окрему купу, ревниво стежачи, щоб ніхто не вхопив зайвої жмені,— автоматних було обмаль, на один добрий бій.
— Треба на трофейну переходити,— сказав Вітька-моряк, виважуючи на руці Нелин "шмайсер".— За рахунок німців озброюватися.
— Будем озброюватися! — пообіцяв йому весело Світличний: возився саме з кулеметом.— А що, комісаре, тепер нам сам чорт не брат!
— Чотири? — подивився на кулемети Ганжа.
— Ти що, рахувати не вмієш? А п'ятий на горищі забув? П'ять кулеметів — полк можна розтіпати!
— Ну, так уже й полк...
— Ну, батальйон,— не здавався Світличний.— Ех, якби іще коні! Та із сотню хлопців добрячих. Щоб з ними — у вогонь і воду.
— Пару ж коней вже маємо.
— Зачем пару? — втрутився Ашот: одчищав саме од іржі диск кулеметний.— Є іще два.
— Де? — так і кинувся до нього Світличний.
— Там! — показав рукою на південь.— І павозка.
— Що ж ти досі, чортяко, мовчав?! — закричав на нього Світличний.— Збирайся, поїхали!
— Зачекай! — спробував його остудити Ганжа, бо Світличний уже й на ноги зірвався.— Далеко звідси? — спитав у Ашота.
Виявилося, що не близенько: їхали з Жоркою майже добу та ще один день.
— Дві доби, чуєш? — повернувся Ганжа до Світличного.— Це як утрапити одразу на місце... Та які оті коні досі там пасуться...
— Що ж ти, іроде, коней із собою не взяв?! — напустився на Ашота Світличний.— Нащо кинув?!
— А я їх бросал! — закричав у свою чергу Ашот.— Жорка путал — бросал, а Жорку резал — вставал, лошадь СОЕСЄМ уходы!
— Ех! — Світличний од досади великої аж рукою махнув.— Воюй із вами! — Та й вийшов із хати...
Розсортувавши зброю, вирішили зайві гвинтівки сховати. Закопати у землю, од садиби подалі, щоб ніхто не знайшов.
— Поліцаї навідувалися? — поцікавився Ганжа.
— Навідувалися. Тільки давно.
— Прийдуть іще...— Тут Ганжа щось згадав, повернувся знову до Галі: — Ти от що, молодице... Могилу оту доведеться зрівняти. Прикидати, щоб ніхто не побачив... Бо наткнуться, розкопають — що будеш казати?
Галя тільки голову похилила.
Вибрали місцину, щоб не заливало дощами, викопали яму глибоку, дбайливо соломою вислали. Склали гвинтівки, густо змазані смальцем, кожна в шмат матерії загорнена старанно,— цілісінький сувій тієї матерії знайшли у коморі. "Чортова шкіра", що її перед війною носили старі й малі, більше малі, бо вже як пошиєш, то мов із заліза... "Спасибі, що хоч не бостон,— сказав Ганжа, матерію оту розрізаючи.— На бостон і рука не піднялася б".— "А не піднялася б,— погодився Пекельний.— Коли й цієї ось жалко. Це ж скільки штанів мона було пошити із неї!" — "Ріж, ріж, знайшов за чим бідкатись! — посміхнувся Вітька-моряк.— Тобі що зараз потрібніше: штани чи гвинтівки?" — "Та звісно, що ружжа... Тіки й без штанів не дуже навоюєш". Склавши гвинтівки, прикрили дбайливо соломою, прикопали, ще й бур'ян, обережно підрізаний, разом із землею і знятий, назад посадили. Розігнулися, прискіпливо глянули: мов так і було. "Чи хоч самі потім знайдемо?" — "Знайдемо, осьо бодячище який! Я навмисне поруч місце і вибрав".— "А як зима прийде та снігу навалить?" — "А ти що, до зими сюди й не навідаєшся?.. Погано ж ти воювати збираєшся!" — "Самі казали, що час переходити на трофейну!" — "Нічого, знайдеться робота і цій... Ось трусонемо німця як слід,— од народу одбою не буде!"
Трусонемо! Легко сказати — важко зробити!.. І знову думки про майбутнє загону. І ще одна розмова з Світличним, коли навмисне одстали, повертаючись од замаскованої ями. Світличний переконував гаряче: тільки кінний загін! Інакше в степах не те що воювати — уціліти не можна.
— Та що ти мене, як дівку, вмовляєш! — не витримав нарешті Ганжа.— Що я — проти кінноти?.. Сам же мене коло коней знайшов... А дуже вони нам допомогли, коли німці насіли?