— Ну й ллє,— аж здригнувся Світличний: уявив, як ото буде Ганжі одному на степовій розкислій дорозі.— Ти ж одразу не лізь — спочатку розвідай як слід!
— Спробую,— ледь усміхнувся Ганжа.
— Ну, вертайся здоровий! Та гляди: підстрелять поліцаї, то й на очі не попадайся! — пожартував Світличний.
Ганжа лише кивнув головою. Насунув поглибше на голову кепочку, підняв комірець піджака, ступив під дощ.
Світличний же, хоч і ліг разом з усіма і трохи зігрівся, а заснути не міг: все думками був із Ганжею. І здавалося: чавкотять його кроки. Схоплювався, одчиняв двері, вслухався у темряву, але нічого не було чути. Тільки дощ, дощ, дощ, нудний та затятий, наче небо зібралося затопити всю землю, а разом погасити й пожежу, яка палала на ній ось уже який рік...
Ганжа повернувся посеред ночі, та не сам, а з якимось чоловіком. І хоч як вдивлявся Світличний, не міг розгледіти, що за один.
25 А.Дімарои
769
— Ось,— озвався з пітьми Ганжа,— привів ще одного партизана.
— Е, не кажіть! — одразу ж пролунав тенорок.— Який я там партизан! 1
"Сторож",— здогадався одразу ж Світличний.
— Не хотів одпустити самого,— пояснив Ганжа, вже зайшовши до вагончика. Одразу ж і сів, так, мабуть, натомився.
— А то ще заблудилися б! — відгукнувся сторож.— Де ж це видано, в таку погоду серед ночі самому ходити!
— А ви як добиратиметесь?
— А з вами й вернуся!
— Все хитруєте, Панасовичу? — теплий голос Ганжі.— Боїтеся, що я до села вдруге не втраплю?
— А й не втрапите! Хіба не блукали? Аби не собаки, то хтозна-куди і прибилися б.
— Ваша правда,— погодився Ганжа. І до Світличного: — Наші сплять?
— Сплять, що їм станеться! Та й вам треба спочити.
— Та треба,— погодився Ганжа.— У село все одно в сю ніч не встигнемо. Завидна прихлюпаємо.
— Є за чим хоч іти?
— Є,— відповів Ганжа коротко. І, помовчавши, додав: — Три ручні кулемети, два автомати... І повно гранат та набоїв.
— Ого! Де ж це вони розжилися?
— Назбирали в степу,— втрутився Панасович.— Тамечки оборона наша стояла, так ніхто, вважайте, й не уцілів. Цілий місяць потому могили копали...
— Ви й ховали?
— А хто ж!.. Ідеш, а воно з бур'янів як потягне... Ото так і знаєш: бідолашний... Одвоювався, знацця, навіки... А зброю вже поліцаї збирали. Дві підводи в район одвезли і собі зоставили дещицю.
— Багато у вас поліцаїв?
— Сімнадцятеро. Разом із начальником.
— Начальник місцевий?
— Та наш же. Сиділо, стерво, ховалося, щоб не забрали на фронт, а як німці прийшли, так одразу ж і виповзло. До району побігло, за чорним мундиром... Тепер таке цабе, що й конем не об'їдеш! Як іде, то ні на кого й не гляне.
— Ну якби тільки в цьому біда...
— Отож-то й воно, що звір — не людина! Іде, приміром, увечері селом, то як вікно де не завішане, того забере — і в холодну...
— Панасович теж двічі сидів,— докинув Ганжа.
— Та сидів, щоб їм так на тім світі сидіти! Ще й канчуків довелося скуштувати на старості; літ.
— Строге, видать, ваше начальство,— сказав на те Світличний.— Доведеться з ним познайомитись. А поки що лягайте та відпочиньте. Вас ніхто там не питатиме?
— Та —мовби ніхто. Хіба дочка... Так вона за своїми світу не бачить.
— Ну, тим краще. Залазьте на нари, місця всім вистачить. Полягали щільніше, щоб хоч трохи зігрітися. Ганжа й
сторож одразу ж поснули, а Світличний так і зустрів світанок з очима розплющеними: все думав, як краще роздобути оті кулемети. Щоб і шуму менше, бо їм зараз ув'язуватися в сутичку з новим каральним загоном — вірна погибель, і своїх нікого не втратити. Ледь утримався, щоб не розбудити сторожа: розпитати, як та зброя охороняється, чи багато поліцаїв патрулює вночі, та пожалів — день довгий попереду, встигнуть наговоритись...
— Що, надумався? — спитав Ганжа вранці. Проснувшись, поснідали, що було в торбі, а тепер закурили, щоб хоч димом розвіяти нудьгу безпросвітну,— день же сидіти і ждати!
— Нічого .не надумався! — признався Світличний.— Найкраще, звісно, підкрастися і знищити всіх поліцаїв, що будуть в управі... Так німці ж одразу дізнаються.
— Дізнаються.
— А нам це й не бажано: на слід знову наводити.
— Тільки й кулемети ж треба брати.
— А я що — проти? — скипів Світличний.
— Я ж цього не кажу? Просто треба подумати разом, як ліпше зробити...
Рушили в село з таким розрахунком, щоб добратись увечері. Як не думали, як не радились, а виходило одне: поліцію доведеться брати нальотом. Німці, звісно ж, про це дізнаються. Втішало тільки те, що і їх поливатиме дощ, і в них під ногами пливтиме розкисла дорога, коли в погоню кинуться.
Під ногами мов ще більше повзло й чавкотіло, косі струмені дощу сікли в обличчя, а вони йшли швидко і весело, бо ж — на діло, бо не їх битимуть, а вони збиралися бити. І коли вже в сутінках вибиралися на косогір та побачили в долині село, то так і скотилися б донизу, аби їх не зупинив Ганжа.
— Та вони ж зараз сидять, як щури, по хатах! — найбільше гарячкував Степан.— Сипонемо по вікнах — під столи рачки полізуть!
— Кінчай базар! — гаркнув Світличний.— — Без моєї команди — жодного пострілу! Хоч і сам Птлер сяде на мушку!.. Ясно?
25*
771
— Ясно,— невдоволено молодь.
Поки товклися на місці, зовсім звечоріло. Село огорнулося сірою пеленою, під неї спершу пірнули тини та колодязі, а потім і хати, лише дерева вимахували гострими верхами безнадійно до неба, та згодом зникли й вони: чорно, тоскно, незатишно стало одразу ж довкола, пересичений вологою степ аж навалювався з усіх боків.
— Веди,— сказав тихо Ганжа сторожеві.
1 той повів. Не прямо донизу, а ліворуч, через якесь нещодавно скопане поле, де ноги грузли майже по коліна, через переярки, то з слизькою, наче намальованою, травою, то терновими густими кущами: спотикалися, дерлися, падали, сопіли і подумки лаялись.
— Осьо уже близько,— втішав він найбільш нетерплячих.— Оно й моя хата...
Зупинилися край городу, бо сторож шепнув:
— Підождіть, я Рябка припну.
Чутно було, як попереду брязнув ланцюг, завищав пес. Потім знову зашурхотіло бадилля.
— Ходіть, хлопці, за мною.
Увалилися в хату. В печі вже розгорався вогонь, молода іще жінка, очевидно, невістка, аж завмерла, дивлячись налякано на озброєних, мокрих до нитки, більше схожих на чортів, аніж на людей, подорожніх.