— Треба, голубонько... Така поступила команда.
— Та хто ж то лихий так скомандував? Серце мені обірвав!
— І вже сльози, неначе горох.
— А цього вже й не треба! — навмисне весело мовить Федір.— Ти що ж се нас, живих, хоронити зібралася? Та ми із тобою не раз ще зустрінемось! — І таким поцілунком, вогняним та гарячим, змив її сльози, що довго вона по тому його буде згадувати. Особливо ночами, глухими, безсонними,— аж горітиме в темряві.
Одірвав, розімкнув руки на шиї і щезнув: щойно був і нема. Розчинився, розтанув у темряві, наздоганяючи свій загін, якого — на одну лиш понюшку ворогам: для бою серйозного. Та брешете, ми ще не мертві, ще повоюємо так, що заллємо вам сала за шкуру, ще потанцюєм над вашими трупами, примусимо вас тікати в натільному, а то й без натільного,— ви нас — у болото, а ми вас — у пекло! І вже бачить Світличний себе й хлопців на конях, верхи на конях, тільки на конях, досить пішака воювати, по клунях відсиджуватись,— на простір, у степ, на чотири світи, де ти — цар і бог, де й самому чортові за тобою не вгнатися!
Буде! Все буде! Дайте тільки доп'ясти коней. Що сняться Світличному вдень і вночі.
— А що, хлопці, закуримо? — спитав, наздогнавши своїх.— Смалонемо, щоб дома не журилися?
— Німець побачить — він смалоне!
— Та де той німець! — вигукнув зовсім уже весело Світличний. Вигукнув та й обійняв за плечі Ганжу.— Де той німець у біса, комісаре! Німець сидить оце над болотом, сидить і очей із нього не зводить: стереже жаб та п'явок.— І аж розсміявся, уявивши отого німця з витріщеними на болото очима, а за ним усі розсміялися: відпочили, виспалися, наїлись
— і настрій вже інший! — Ех, степ, степ! Та погляньте, яке чудо довкола! — сказав Світличний захоплено: в ньому все аж дзвеніло.— Та що може бути у світі кращого од нашого степу!
І в усіх наче очі прорізалися: а й справді краса! Залило, висріблило од краю до краю, та й де зараз той край? Де кінець, де початок? Переливається, хлюпоче за обрій, і манить, і кличе, і б'є лоскотно в груди, і дзвенить, наче викута з срібла польова нескінченна дорога.
— А якби оце коні? — лунає замріяно голос Світличного.— Якби оце коні, хлоп'ята? — Торсає за плечі Ганжу: — Ти пам'ятаєш наших коней, Василю? — Ганжа тільки юловою кивнув, що пам'ятає, що повік не забуде. Напоролися на засідку, на кулемети,— сіконуло кинджальним вогнем,— і заіржали болісно коні, на землю падаючи, б'ючись в агонії, а вони всі попадали теж. Й одповзали ті, щр вціліли, й одстрілювалися, а потім, одірвавшись од німців,! брели втомлено полем, і Світличний, не соромлячись, плакав: за кіньми, що лишилися там, у степу. Після цього Ганжа й вирішив, що коні — не для партизанів... А зараз уже не знає і сам. Може, й правий Федір, день і ніч по конях зітхаючи. Може, аби вони не втратили коней, німці й не змогли б загнати їх у болото...
Тільки ж де їх дістати, тих коней? І набрати загін майже заново? Де знайти місце, щоб хоч із місяць спокійно, бо ось так, біжка, на ходу, щораз оглядаючись, щоразу чекаючи пострілів, відстрілюючись, загін не збереш: щодня більше втрачатимеш, аніж збиратимеш.
І переключається звично Ганжа думками на північ Полтавщини, Сумщини та Чернігівщини — до Хінельських та Брянських лісів. До густих непролазних масивів, де застряне будь-яка техніка, де можна загубитись безслідно, загубитись, відсидітись, прийти, як то кажуть, до тями. Де мають-таки бути партизанські загони, недаремно ж чутки докочуються аж сюди,— не оці ховрахи коверкотові, а справжні бійці, які не бояться і порох понюхати, й по німцеві вдарити...
1 перше, що попросили б Ганжа і Світличний у тих командирів партизанських,— це карту. Не зброю, не одяг, не хліб насущний, а карту Полтавщини з усіма містами й селами, хуторами, стежками й дорогами, лісами й перелісками, річками й болотами, бо то сміх і сльози, загальна ота карта, що її носить із собою Світличний!
А Світличний одне й те ж:
— Та на чорта тобі отой ліс? Пеньками сидіти? Ти поглянь лиш навкруг, простір який! Тут ми народилися з тобою, тут нам і воювати, Василю.
— А я що: проти того, щоб тут воювати? Тільки без лісу ми загін не зберемо. Не озброїмо, не навчимо.
— Зберемо, ще й як зберемо! Та поглянь лиш довкола: чим це не ліс! Та в цих бур'янах дивізія скриється безслідно, не те що загін. Кожен яр нам буде притулком..
— Тим-то нас німець і бив.
— Бив, бо слимаками повзали! А по степу треба вітром літати! Вітром, Василю! Щойно тут, а за годину вже й слід прохолсЦув. Сьогодні під Лубнами, а завтра — за Гадячем. Отоді нехай німець побігає — половить вітра у полі!
— Щоб літали, треба коней спершу дістать.
— Роздобудемо й коней! — гаряче Федір.— Та по селах, ти знаєш, які стоять огирі, нас виглядають?
І поступово, поволі під час суперечок гарячих, що вибухали між ними, як тільки випадала нагода, навертав Ганжу в свою віру.
Та Ганжа й сгш розумів, що в степу, де часто-густо й сховатися ніде, де село на селі й повно доріг, не дуже навоюєшся пішки. Що малорухливий загін приречений або на повний розгром, як оце сталося з ними, або на відсиджування в якомусь закапелку глухому. По норах хом'якових...
Ось тут десь, до речі, й вони. Ганжа добре запам'ятав зламаний будячище — сам же й зламав, коверкотового чоловіка чекаючи.
— Так хом'яками, кажеш, висвистують? Ану свиснемо й ми! — Світличний заклав два пальці до рота, свиснув, аж різонуло по вухах, аж усі здригнулися. Той посвист розбійницький розпоров, сколошматив устояну тишу — навіть бур'яни загойдались довкола.
— Ну, все пропало! — сказав Ганжа невдоволено.
— Нічого, хай чують, хто до них іде!
— Заб'ються по норах — димом не викуриш.
— Викуримо.
Постояли трохи, прислухаючись.
— Не вийдуть,— сказав Ганжа.— Самим треба шукати.
— Що ж, самим то й самим: ми люди не горді. Пірнули в бур'яни. Згодом натрапили на добре второвану
стежку, а далі побачили й утоптаний п'ятачок.
— Ось тут один із них і лежав.
— Вартовий, мабуть. Ото він до Михайла й озвався.
— Одповз кудись. Треба гукнути, щоб здуру не вистрелив. Василю, гукни, назовися.
Ганжа погукав — тиша у відповідь.
Далі йшли насторожено, сподіваючись от-от на табір наскочити. Стежка злилася з іншою, запетляла праворуч, ліворуч, мов із-під їхніх ніг утікаючи, стала спускатися до яру.