— Тітка? — штовхнув ліктем Корнія Вітька-моряк
— Та тітка ж,— відповів той неохоче: що, мовляв, допитуватись, коли видно і так
Тітка зустріла червоної масті корову, що побігла у двір (мабуть, на неї в корівнику чекало вже пійло), зачинила ворота, понесла поки що порожню дійницю. Зникла за клунею. А вони всі дивилися так, наче надіялися побачити, скільки ж вона сьогодні надоїть: чи хоч по кухлеві вистачить?
Ось і сонце пірнуло за обрій. Запалило прощальні вогні, що розлилися червоною повінню, та одразу ж стали й згасати. І вже до яскраво-червоного домішувалося жовте, зелене й синє, а тоді й фіолетове. Понад хатами, із бовдурів, заструмували сизі димки. Вони ж зголодніло дивилися на димар, що стирчав на тітчиній хаті.
— Вона що, не вечеряє? — запитав Вітька-моряк: у нього вже й щелепи ворушилися, а очі відсвічували неспокійним голодним вогнем.
Корній лише плечима стенув.
— Вона хоч тобі давала вечеряти?
— Та давала...
Довкола тим часом швидко темнішало. І дерева, й будови пірнали у темряву,— біліли лише хати з чорними цямринами вікон. Ось зблимнуло в одному вікні, зблимнуло в другому, розлетілося по всьому селу світлячками тремтливими... Замерехтіло нарешті віконце і в крайній хаті тітки. І Світличний наказав Пекельному сходити й розвідати, чи вона одна в хаті і чи можна до неї зайти.
— Та гвинтівку полиш: вона тобі зараз ні до чого. Корній скинув гвинтівку, оддав Андрієві і пішов. Напружено дивилися в темну постать. Тримали в руках
автомати, щоб у разі чого прикрити вогнем. Корній ішов спокійно, непоспіхом, ішов не згинаючись, наче щодня отак повертався додому лужком і тітка вже чекала на нього. Ось його постать зникла на тлі темного саду, одразу ж затріщало так, аж сюди докотилося: перелазив, мабуть, через тин. Завалував собака.
— Чорт, село все на ноги підніме! — вилаявся Світличний. Тріскіт затихнув, зате згодом загупало в двері. Тітка, спасибі
їй, почула одразу, бо стукіт незабаром і урвався.
Корнія не було дуже довго. Вони вже почали непокоїтись, як затріщав знову тин і згодом до них наблизилася розколошкана постать. Од Корнія несло молоком, як од щойно подоєної корови.
— Вечеряв? — спитав уїдливо Вітька.
— Угу,— провів долонею по губах Корній. Провів, та ще й плямкнув.— Тітка вгостила.
— Я тебе угостив би!.. Ми тут помираємо од голоду, а він там пригощається!..
— Ну, годі,— обірвав Вітьку Світличний. І вже до Корнія: — То як, можна іти?
— Та мона,— відповів незворушно той.— Вони уже ждуть.
— Ну, якщо ждуть...
Повеселілі, вибралися з бур'янів У груди так і війнуло простором, недалеке віконце світилось гостинно, з бовдура йшов уже дим.
Тітка Наталка і справді затопила в печі. Там тріщало, сичало і булькотіло, а вона, розпашіла, шурувала рогачем, переставляючи чавунці та горнята. І коли вона обернулася до пізніх гостей,— сяйнула їм назустріч усмішкою,— Світличний спитав зачудована
— Так де ж твоя тітка?
— Та осьо ж вони! — показав Корній на молодицю.
— Оце?.. Оце твоя тітка? Не вірю. Це твоя молодша сестра, а не тітка!
— Таке й скажете! — засоромилась, запишалася жінка.— Та проходьте ж до хати, чого стоїте на порозі! — Метнулася до лави, витерла рушником.— Сідайте з дороги!
— Хіба щоб старости в оцій хаті почастіше сідали,— блиснув зубами Світличний.
— І скажете! — пирснула сміхом жінка. Кинула рушник і знову до печі.
І була вона така молода, така по-домашньому мила і затишна, що всі тільки на неї й дивилися. Лиш Неля на Корнієву тітку й не глянула: сиділа коло вікна якась аж надута.
— А чи не завісити нам вікна? — спитав у молодиці Ганжа.
— Навіщо?
— Ну, щоб поліцай не заглянув". Поліцаї ж є у селі?
— Уже два тижні, вважайте, немає! — весело відповіла молодиця.— Погнали якихось партизанів ловити.
"Еге! — перезирнулися Ганжа і Світличний.— То це вони за нами полюють..."
— А староста?
— Староста в нас обезножений.
— Як обезножений?
— Та обох ніг по коліна немає. То він більше в управі та дома.
— Мирно ж ви живете,— сказав Ганжа. Глянув на стелю, де звисала електрична лампочка, геть пилом покрита: — Ще якби оту лампу засвітити, то й зовсім було б добре.
— Світилася,— і собі глянула вгору хазяйка.— Ще позавчора світила.
— А чого сьогодні не світить?
— А наш голова позавчора динаму побив.
— Голова?.. Общини?..
— Та ні ж, голова колгоспу!
— Та у вас що, зберігся й колгосп?
— Та ні, колгосп розорили. А голова полишився.
— То він що: служить у німців?
— Та ні, в партизанах.
У партизанах?! Усі так і подалися до жінки, навіть Неля перестала дивитися у вікно.
— То де він зараз, якщо не секрет? — спитав нетерпляче Світличний.
— Та звідки ж я знаю! Мо1, по яругах ховається, а може, де й далі... Тільки дуже далеко бути не можуть: щотижня сестру рідну • провідують. У неї й ночувати лишаються. То вже в неї пита? те.
Ганжа переглянувся із Світличним. Запитав обережно:
— Сестра його далеко живе?
— Та за дві хати.
— То, може, ви нас проведете до неї?
— А чого ж,— погодилася молодиця. Та одразу й роздумала.— В неї мати дуже хворі, то ще налякаємо. Осьо повечеряємо, то я її лучче сюди гукну...
— А не боїтеся?
— А чого б я мала боятися!
"Ну, тут люди, видно, не лякані,— подумав про себе Ганжа.— Та й партизани дивовижні якісь: ходять ночувати додому, мов і не на війні... А може, й нема партизанів? Може, він, отой голова, як палець, один?.. Уже зустрічали такого"" Ганжа пригадав, як стрівся їм отой чоловік ще минулого року: дві стрічки з набоями через плечі, берданка, мало не мотуззям перев'язана, і пляшка-граната, чи не з часів громадянської. "Хто такий?" — "А ви хто?" — дививсь недовірливо. "Ми партизани".— "То і я партизан".— "А де ж твій загін?" — "Осьо мій загін",— ткнув себе лівою рукою у груди. А в правій усе берданку тримав.
Зустріч відбулася в степу то й можна було поговорити спокійно: вияснити, що за один. На поліцая мов і не схожий, поліцай давно пірнув би в бур'ян, зірочку на пілотці побачивши" "І багато ти отак навоював? Багатьох німців убив?" — "Скільки вбив, стільки й лежить".— "То, може, підеш із нами? Гуртом же і батька легше бити". Відмовився навідріз: ви воюйте самі по собі, а я сам по собі. Біля свого села. Що оно й виглядає на обрії.