Потім вони бігли навмання, бур'янами, продиралися крізь густі неподатливі хащі,— бур'яни їх і врятували, та ще ніч, що опустилася швидко на землю, та яр, до якого вони й скотилися згодом...
А тепер їм хана. Тепер їм кінець. Сидітимуть в оцьому болоті, поки й подохнуть...
І чим довше роздумує Андрій, тим похмуріше, чорніше стає на душі. Йому вже здається, що той німець, отой молодик, якого він так зараз ненавидів, як нікого ще не ненавидів, походжає оце зараз берегом, походжає й пострілює, намагаючись поцілити в нього, в Андрія. І коли б він знав напевне, де саме зараз той німець, то, мабуть би, не витримав: поповз би до берега і всі до єдиної кулі всадив би у того німця...
Дядько, хоч Андрій його й не будив, проснувся через годину:
— Ніхто не підбирався?
— Ніхто,— буркнув Андрій.
— Та й нащо їм сюди лізти... І так передохнемо...— Дядько вилаявся, але й лайка його пролунала мляво і втомлено.— Ну, давай, спи... Спи, плем'яшу,— сказав він з раптовою ніжністю, і Андрієві так гаряче хлюпнуло в груди, що він замалим не розплакався. І ледве втримався, щоб не зізнатись у всьому... Але тут ляснуло од берега раз і вдруге, сипонуло, мов із цепу зірвалося.— А цить! — сказав йому дядько й аж шию витягнув, прислухаючись, але там одразу й затихнуло, і дядько сплюнув сердито: — Дурних патронів не жалко!.. Кулеметів нам би пару — ми б їм настріляли, падлюкам! — І знову скомандував Андрієві: — Спи, поки дають...
Андрій покірно склепив гарячі повіки й одразу ж заснув. Але навіть уві сні йому не давав спокою відпущений німець: ухопивши Андріїв автомат, він біг до села, й обертався щоразу, і скалив у глузливому посміхові зуби, й Андрій, мабуть, закричав, бо його поторсала Неля і сказала лягти зручніше, й Андрій знову заснув, і проспав майже до вечора, і прокинувся з такою головою важкою, що довго не міг зрозуміти, де він і що з ним.
Сонце вже висіло на прузі. Весь захід був затканий імлою, і сонце було черьоне й велике, якесь аж пригасле. Небо втратило блакитну прозорість, воно мовби вигоріло, мов натомилося напинатись над світом; навіть очерети стояли пожухлі, зварені в цілоденній спекотняві. Задуха була мов іще більшою, дихалося наче крізь вату, очі їло од солоного поту. А над головами, поміж очеретами, над самісінькою водою хмарилася невтомна мошва. її наче стало ще більше, мов з усього світу зібралася, вже й не продихнути з-за неї, не глянути, а вона летить і летить — ніби сіється прямісінько з неба.
— На дощ,— сказав Корній: навіть він не витримав — витирав раз по раз розбухле обличчя, і долоня його щоразу ставала червоною.
Андрій глянув на схід: там уже клубочились хмари. Білі зверху, вони набухали на очах, виповзали все вище і вище, а знизу, їх підпираючи, сунуло вже сизе, аж чорне хмаровиння, могутньо і погрозливо. І те сизо-чорне раз по раз прошивалося спалахами. І конвульсійно здригалося.
— Суне гроза,— прохрипів Ганжа — Та ще й, мабуть, добряча.
— Хоч свіжої води нап'ємося,— буркнув Вітька-моряк
— Нап'ємося, як не потопимось.— Ганжа усміхнувся невесело, а на обличчі залягла вже тривога. Дивився на схід, і в очах його мерехтіло од далеких ще спалахів.— Треба вибиратися поближче до берега. Бо тут таки й справді потопить.
— Так там же німці! — озвалася Неля.
— їм буде не до нас...
— До берега? — перепитав Ганжу Світличний.— Тоді вже до яру.
Андрій уявив, яка річка рине із яру, коли розійдеться гроза, уявив і не витримав:
— Отам уже справді потопить!
— Як не ловитимем7 гав, то не потопить! — розсердився дядько. Звівся, наскільки зміг, над болотом, зчистив грязюку з вусів: — Слухайте, хлопці, сюди! Як тільки піде злива і вода поллє з яру — ЕСІМ у потік! Триматися один одного, щоб не збило з ніг, і супроти потоку — до яру. Я йтиму попереду...
— Там німців не буде,— сказав схвально Ганжа.
— Якщо й будуть, то позмиває до дідька! А ми — у потік..
— Оце діло!.. Діло, командире! — ляснув по прикладові гвинтівки Вітька-моряк— Німці нас чекатимуть на березі, а ми — потоком!
— Ти підеш позаду,— сказав Ганжі Світличний.— Пильнуватимеш, щоб нікого не змило... А ти, Нелю, одразу ж за мною..-. І не відставать ні на крок! І щоб нічичирк.. Затуліть свого рота, забудьте, де він і є. Все, що не ясно, питайте одразу...
— Що ж тут неясного,— сказав Пекельний.— Мона й потоком.
— Ну, якщо Корній розкумекав...— аж усміхнувся Світличний.— Нелю, за мною!
Одпустив купину, одразу ж пірнув по груди в болото.
Булькало й чвакало, тріщав очерет. Грузьке баговисько хапало за ноги, осока різала обличчя і руки, піт гарячими патьоками стікав по обличчю, а вони йшли і йшли, розсуваючи зело, долаючи кожен метр, кожен сантиметр, що відділяв їх од берега. Намагалися рухатись якомога тихіше, але там іноді щось таки чули, і тоді зривалася рясна стрілянина, і Світличний оглядався погрозливо: "Тихіше, чорти!" — всі завмирали, стримуючи запалене дихання, й стояли, поки вщухало, потім знову рушали, а болоту, здавалося, не було кінця-краю, а хмари вже висли над головами, і перший грім прикотився із сходу. Важкий та погрозливий, аж затремтіла застояна вода.
Кілька разів Світличний зупинявся, даючи своєму невеликому загонові змогу перепочити хоч трохи, вхопити в розпалені груди повітря. І тоді кожен лягав: на спину, на бік, на груди, спираючись на найближчу купину, і думав майже у відчаї: та скільки воно тягнутиметься, оце розпрокляте болото?! Де той берег у біса??! А Світличний знову махав рукою: рушили! — і вони знову брели, видираючи ноги-колоди із твані, а берега не було й не було, і їм уже починало здаватися, що вони кружляють на одному й тому ж місці, втративши напрямок
Швидко темніло. Хмари заполонили небо: погуркували над головами, миготливо спалахуючи. Все довкола обважніло і згусло, навіть їхні тіла мов налилися свинцем і дедалі глибше грузли у твань: по груди, по шию — видно було тільки голови та руки, задерті догори, що тримали автомати й гвинтівки,— ще трохи, і вони пірнуть з головою, не треба буде і зливи...
Та ось дно стало мов підніматися, вода уже по груди, по пояс — крізь густий очерет вони побачили невисокий приплюснутий берег і поліцаїв та німців на ньому.