Бо знову згадав того німця, який тоді набрів на нього...
Хоч його, власне, не треба було й згадувати: спомин про того німця весь час мучив його. І коли їх оточили на хуторі, й коли скотилися до Вовчого яру, й, нарешті, ось тут, у болоті,— Андрій ніяк не міг позбутися думки про німця.
Бо йому вже здавалося, що аби не той німець, із ними нічого не скоїлося б. Ні раптового оточення, ні відчайдушної сутички, ні ось цього приреченого чекання кінця...
І знову, й знову повертався в думках до тієї, будь вона проклята, зустрічі...
Андрій того дня лежав, замаскувавшись у бур'яні, обіч вузької польової дороги. Та єдина дорога вела у село, де були поліцаї, а то й, гляди, німці, і їм могло збрести на думку провідати хутір. "Не здумай тільки стріляти! — попередив дядько Андрія.— Не вистачало ще одного бою". Тож Андрій пильно вдивлявся в дорогу, щоб завчасно помітити, коли хто на ній появиться. А дорога була безлюдна і тиха, дорога сама аж дрімала, розімліла од спеки, і в Андрія все частіше злипалися повіки, і в'язка сіра пелена огортала свідомість. Тоді, щоб не заснути, він зламав кілька стеблин, встромив перед собою у землю. Спробував опустити голову — підборіддя одразу ж ввіткнулося в гострі стеблини.
Але він таки вмудрився заснути. А коли розплющив очі, то одразу ж побачив німця.
Німець спершу був наче в тумані розмита невиразна постать гойдалася то в один бік, то в другий, і Андрієві спросоння здалося, що то йому мариться. Що він іще спить. Він аж головою труснув, аж закліпав повіками, але німець не щезнув. Навпаки: постать німця стала такою виразною, що не лишалося жодного сумніву — це все-таки не сон...
В груди Андрія поповз холодок, перехопило у горлі. Вдихнувши повітря, подав уперед автомат. Припав до гарячого ложа, прицілився. І одразу ж пригадав дядькову категоричну заборону.
Одсмикнув палець, що вже звично ліг на гачок, і вже не одним, примруженим, оком, а обома дивився на німця.
Одразу ж розгледів, що німець беззбройний. Це вже стало звичкою, перш ЗІ все роздивитися, чим озброєний ворог.
Цей же не мав нічого, ні автомата, ні гвинтівки, ні пістолета. Йшов розхристаний, навіть ремінь геть знявши, навіть пілотку зірвавши,— тримав у руці. І так нею, пілоткою тією, вимахував безтурботно й весело, що здавалося: ось-ось не витримає і побіжить, підскакуючи то на одній нозі, то на другій. Як ото бігають діти.
Німець підходив усе ближче й ближче. Безтурботно посвистував, вимахував отією пілоткою, і був він такий молодий, що здавався підлітком. Андрій не зводив із нього погляду, не знаючи, що йому робити. Стріляти? Так заборонено ж! Одповзти непомітно, щоб своїх попередити? Уже пізно: німець — ось він, кілька кроків — і пройде мимо.
Тоді Андрій наважився: намацав гашетку, звівся назустріч:
— Гальт!.. Генде гох!..
Свист урвавсь, мов обрізаний. Він все ще, здається, бринів, ще витріпував на зібраних у додочку губах, а в сірих очах під світлими віями уже бився такий переляк, що Андрієві на якусь мить стало аж жалко оцього чужоземного хлопця. Від того він ще більше насупився, вимогливо повів автоматом:
— Генде гох!..
Бо юнак все ще не задирав догори руки. Вони висіли в нього, мов перебиті, він смикнув ними раз, удруге... з усіх сил мабуть, намагався виконати сердиту команду, але руки не слухалися... Тоді Андрій хитнув автоматом у бік хутора:
— Ком!
І тут юнака наче прорвало: досі застигле, зведене гримасою жаху обличчя затремтіло, пересмикнулося, а на очах появилися Сльози. Руки його врешті ожили, він простяпгув їх до Андрія, долонями догори, і заговорив, гарячково, поквапливо, наче боячись, що той його до кінця не дослухає і вистрелить. Що він белькотав, Андрій не втямив, зрозумів лише кілька слів, що їх повторював раз по раз оцей молодик:
— Майн фатер арбайтер!.. Майн фатер арбайтер!..
І вже не соромлячись плакав: так йому, мабуть, хотілося жити.
— Арбайтер? — перепитав з раптовою злістю Андрій.— А чого ти сюди перся, якщо твій батько арбайтер?
— Арбайтер, арбайтер! — закивав зраділо головою німець і все простягав свої руки, долонями догори, мов на тих долонях була надрукована перепустка: неі в смерть, а в життя.
— Гітлер капут! І
Андрій спершу не втямив, що сказав німець: почув це уперше.. Досі німці, навіть полонені, говорили лише про СВОЮ-неминучу перемогу.
— Капут?
— Капут! Капут! — закивав головою юнак, і в його прояснілих очах замерехтів улесливий сміх.— Рус — гут!..
Він кивав головою й усміхався благально, Андрій же не знав, що йому робити з оцим пришелепою: вести на хутір, як щойно збирався? Так його ж розстріляють! Допитають і до стінки: у дядька з фашистами розмова коротка. Бо партизани в полон не беруть. Бо куди їх дівати, отих полонених? Одпускати, роззброївши? Щоб їм знову — гвинтівку до рук і айн-цвай на Івана? Дядько, можливо, й скомандує йому ж і кінчати: блисне нещадно зубами: "Приший!" — і він поведе... Змушений буде повести. За клуню, під плетену стіну...
Андрій враз уявив, якими очима на нього дивитиметься німець, коли зрозуміє, що настав його час помирати, і закричав на полоненого:
— Ти чого сюди перся?! Жити набридло?!
Юнак уже мовчав. Дивився на Андрія з такою надією, наче він був його богом.
— Ну, що мені з тобою робити тепер?
Аби ж він був хоч при зброї! То було б легше...
— Чого усміхаєшся?! Ти мене одпустив би?.. Одпустив би, питаю?!
— Рус — гут! — пробелькотів знову юнак— Гітлер — капут!
Андрій безпорадно оглянувся. Позаду, уже освітлений сонцем, витикався хутір, і хоча б тобі хто появився! Сплять собі, й горя їм мало, а ти тут катуйся!..
— От я тебе одпущу, а ти своїх наведеш,— знову звернувся до німця Андрій.— Перший же з гвинтівкою бігтимеш! Партизанен — пук! пук!..
— Найн, найн, нікс пук-пук! — щосили замотав головою юнак.— Партизанен — ґут, хайль партизанен!
— Еге ж, так я тобі й повірив! — А що німець, усміхаючись улесливо, простягнув до нього руку, так, наче хотів погладити, Андрій з досадою вигукнув: — Та прибери свою руку! Знайшовся родич!
23 А. Дімаров
705
Німець одсахнувся налякано, винувато закліпав повіками. І весь він був такий беззахисний та мирний, що Андрій ну ніяк не міг уявити його з гвинтівкою...