— І як ви там живете? — Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.
— Отак і живемо,— усміхнулася сумно жінка.— От у мене: мати хвора, дітей двійко... Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.
— А як міняла не стане?
— Не знаю...
— Отож-то й воно, що не знаю! — сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав із-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: — Ну а німці дуже лютують?
— Лютують,— відповіла просто жінка.
— І вішають?
— Вішають... Оце недавно двох хлопців повісили. Одному дев'ять років, а другий ще менший.
— За що ж їх? — аж скривився дядько.
— Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли... Діти ж, вони з усього забавку зроблять.— Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей.— А німці їх половили та й повісили. Мати збожеволіла, то вони і її розстріляли. Вони всіх божевільних розстрілюють...
Дядько більше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче її вік не бачив. А жінка продовжувала:
— А то ще двох залізничників повісили. За саботаж На вулиці нашій, на балконі... Вони на балконах і вішають. Як побачать підходящий балкон, так на ньому й повісять. Я, поки їх зняли, і з двору боялась виходити. Добре, що літо. А взимку висіли по місяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються...
Грицько уже був і не радий, що до Харкова їде. Цур йому и пек — ходити попід мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообіцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозі.
— Стережися тільки, щоб не обікрали,— повчав.— Торбу не за плечима — перед собою носи. Там такі майстри, що й підметки на ходу позрізають! Та не дуже розказуй, що в тебе і є... А поліцаїв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиї надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пірнай...
Грицькові од тих повчань ще страшніше. Хоч бери та вертайся.
Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манівцях, вслухалися тривожно в усі звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, із кимось голосно лаючись (впізнали по голосу), потім унизу, по колесах, молоточком застукало ("Букси провіряють",— прошепотів дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому, німці! Всі так і завмерли, боячись ворухнутися, а німці вже поруч чутно навіть було, як щебінь у них під ногами скрипів, і яскраве, нещадне світло од ліхтаря, крізь щілини пробившись, пронизало навскрізь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось ("Ну, зараз одчинять!" — похолонули всі), потанцювало на місці, посунуло далі. І хоч світло вже зникло і чужі голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаєно, аж поки знову почули голос Петровича.
— Пронесло, слава Богу,— сказав тоді дядько.— Добре ж, що дитина не пищала. А то було б...
Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:
— Ну теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати. Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше
руками й одразу ж заснув...
Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:
— Ану, пасажири, вилазьте: приїхали! Пом'яті, заспані, люди полізли з вагона.
— А де ж Харків? — спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.
— А ото що, не бачиш! — відповів сердито Петрович.— Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.
Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза — там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швідкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія — прямо до Харкова.
— Далеко ще?. — поцікавився Грицько.
— Кілометрів десять,— відповіла сива жінка.— Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.
1 — Кожному жити охота,— сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: — Пішли, козаче? — Наче Грицькові лишалося щось ^нше.
Харків зустрів 'їх порожніми вулицями, заспаними вікнами будинків. Спершу будинки були одноповерхові, як у Хоролівці, вони ХОВІЛИСЯ за деревами й високими парканами, а вулиці — зовсім не бруковані. "Так оце такий Харків?",— думав розчаровано Гриць... Та ось почалися дво— і триповерхові будинки, а вулиці вже покриті бруківкою. Виникла невелика площа з трамвайною колією, що обперізувала її, як петля. Рейки геть поржавіли, а єдиний трамвай лежав перекинутий, і дно його світилось, мов решето.
— Бач, посікло як,— пробурмотів дядько, обходячи глибоку вирву од снаряда чи бомби.— І хатам он дісталося.— Будинки, що оточували площу, теж були подзьобані густо — до червоної цегли, а один чорнів вигорілими вікнами. І чим далі вони йшли, тим частіше траплялися вирви й зруйновані, обгорілі будинки, від яких і досі тягнуло устояним прогіркло-сумним чадом. На вулицях почали з'являтися люди, вони теж ішли в тому ж напрямі, що дядько й Грицько, і не в одного був клунок за плечима чи кошик у руках, і дядько казав, що ці теж на базар.
Вже перед базаром появилися старці. Одні мовчки стояли, простягаючи за милостинею руки, інші хрестилися й кланялись, а ті мало не за поли хапали — вимагали щось дати.
Ось їм напереріз, наче чортик із пляшки, вискочив безпритульний: замість одягу — суцільне лахміття, дашок картуза обірваний, очі відчайдушно-вимогливі:
— Дай хліба!
— А сала не хочеш? — відповів насмішкувато дядько.
— Дай, бо оцим ось обсиплю! — І показав пляшечку з чимось сірим усередині.
— Що то? — поцікавився дядько, одступаючи.
— Воші... Тифозні...
— У нас своїх, хлопче, повно! — відповів йому дядько.— Ану одійди, бо затопчемо! — Та й одіпхнув безпритульного.— Бачив, які циркачі? — до Грицька, що аж голову в плечі вбирав: ану ж сипоне вслід вошвою! — Тут ока треба та ока!..
Довів до базару:
— Щасти тобі, хлопче!.. Та стережися!
І лишився Грицько один. На весь Харків. Грицькові вже не було часу оглядатися за дядьком: натовп підхопив, засотав, завертів, стиснув так, що й очі на лоба