Грався, грався, а потім до школи й поніс: перед товаришами похвастатись. А діти до вчителя: "Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!" — "Ключ? Який ключ?" — "Отой, що од трактора!" Цои — сільце й зашморгнулося! Того ж вечора приїхав з району міліціонер, одтарабанив Курочку в Хоролівку.
І шили там Курочці не що-небудь: економічну диверсію. Знищення сільськогосподарської техніки з метою розвалу колгоспу. Сумнівалися тільки в одному: сам Курочка діяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюційної організації. Схилилися до організації, так було солідніше...
— Ось перо і чорнило, сідай, такий-сякий, і пиши!
— Що писати? — перелякано Курочка.
— Список усіх членів підпільної терористичної організації. Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка
ніяк не міг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у
ПОЛУ, 6ЄЗ КІНЦЯ ПрИМОВЛЯЮЧИ:
— Оце ж я пропав!
Врешті слідчий, який вів його справу, втратив останній терпець. Підійшов до Курочки, дав понюхати кулака:
— Чуєш, чим пахне? Могилою!
Отут Курочка повівся вже зовсім несподівано: підпер по-баб'ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слідчий і рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрічав!
Після цього Курочці дали надовго спокій. Сидів у камері, щоранку брався виносити парашу: ніхто не хотів, огинався, а Курочці воно як за іграшку. Звів на нарах кубельце, розгледівся: їй-бо, жити можна! Харч, щоправда, піснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповідаючи, за що його посадили. А під час перевірки весело відгукувався:
— Осьдечки я!
Якось серед ночі Курочку підняли й одвели до просторої кімнати. Там якийсь начальник новів із Курочкою задушевну розмову.
Передусім поцікавився, скільки у Курочки діток. Подивився на нього співчутливо, похитав головою: як же діткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:
— Оце ж я пропав!
Так, шансів вийти на волю у Курочки мало,— погодився добрий начальник— А якщо сказати точніше, то їх зовсім немає. Економічна диверсія — не фунт ізюму: двадцять років — не менше. А то й "вишка". Поставлять до стінки і — клац! (приклацнун пальцями начальник) — з діркою у потилиці й винесуть.
— Ох пропав, ох пропав! — голосив уже Курочка. Начальник трохи помовчав, давши Курочці наплакатись
уволю, потім сказав:
— Але для вас є можливість врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовірно: випав один шанс на тисячу...
Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та він робитиме все, що тільки накажуть!.. Землю їстиме, аби лише одпустили живого!..
— Нащо землю? — посміхнувся начальник поблажливо.— Ми не звірі які, щоб вимагати од вас такої дорогої ціни...
Після того із ним розмовляли вже інші. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам'ятовувати: коли, де і ким сказано.
— До всіх прислухатися? — питав зачудовано Курочка.
— До всіх, хто б не був,— відповіли йому.— Ви повинні недовіряти нікому, всіх брать на підозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навіть найближчий ваш друг.
Начальники після того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокійно: кращого ока й вуха годі було й шукати. Ще змалечку цікавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилиці: а не підслуховуй! Не лізь, де розмовляють дорослі! Тепер же прислуховувався не лише з цікавості, але і з обов'язку.
Одна біда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж і довелося, на порушення найстрогіших інструкцій, завести зошита.
Перший запис у тому зошитові — про Терентія Гусака. Який, сидячи на колоді поміж дядьками, на чиєсь запитання: "І що воно таке, ота п'ята колона?" — візьми й ляпни: "Ото як кожного п'ятого посадять, ото вам і буде п'ята колона!"
Приїхала невдовзі чорної ночі чорна машина — за Гусаком тільки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами... Сини, щоправда, уже величенькі: одному в армію скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяїна в хаті. То ж Курочка кріпився-кріпився, а тоді й не витримав: замотав потай од жінки четвертинку сала — і до Гусачки:
— Оце вам до борщу! ,
Сидів, журився разом із жінкою, утирав сумно то одне
око, то друге: •
— От біда, так біда! і
ОДЛЯГЛО після того трохи на серці. Добре, що хоч хлопці великі: самі собі раду дадуть.
Другий запис появився набагато пізніше Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одібрав та одніс Твердохлібові, надумався порадувати учнів новими зошитами. Привіз цілу пачку з району та дітям і роздав — для контрольних робіт. Зошити як зошити, з портретом Сталіна, а перевернути догори ногами та придивитись пильніше, то й можна прочитати, з вусів починаючи, слово "смерть". "С" — вуса, "м" — як лінійкою частину підборіддя прикрити, "е" — докупи зведені брови, "р" — праве вухо, "т" — ліве, а м'якої літери не було, як не крутили. І виходило твердо і страшно: "смерт".
Кому "смерт" — ясніше ясного...
Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнів Нагоріло і вчителеві: чому саме ці зошити купив, а не інші? Інших хіба не було?..
Курочка все те акуратненько в свій записник. І за вчителем фуркнуло!
Ну, цьому так і треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..
А далі вже посипалися записи, і для отієї установи призначені, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув і що бачив. Сусід сусіда побив — гуляйте, хлопці, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала — запишем і це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже півзошита.
Відчував потаємну насолоду. Він, Курочка, якого і за людину ніхто не вважав, а так, прости Господи... якого навіть рідна жінка під сердиту руку обзивала й нікчемою, й покидьком... набув раптом страшну владу над усіма односельцями. Хай невидиму, хай потаємну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав із мстивою втіхою: "А мені тільки пальцем кивнути!.. Тільки мізинчиком!.." Забирався потайки в хлів, читав-перечитував записане в зошиті. Виходив надвір — аж вищий на зріст...
За час своєї нової діяльності посадив Курочка менше десятка: сім чоловіків і одну жінку. Хоча останню й за жінку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якій давно уже треба було вкоротить язика. Якій ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свій час і царя, і Керенського, і Директорію, а радянська влада прийшла — і на неї загавкала. Розперезалася, бісова баба,— впину немає! Як зайшов якось Нешерет із членами комісії свиню записати, вона свою вершу й розкрила: