Величезні, щільно причинені двері одчинялися з челиким трудом, бо Приходько Іван все збирався змастити петлі та й забував, а синам було і подавно байдуже; Приходьки на безсоння ніколи не скаржилися, хай вищать, як скажені,— жоден із них і не поворухнеться, тож німа, поборовшись із дверима, трохи їх одхилила та й ступила до клуні.
Тут пахло половою, сіном і мишами — невигубним духом, що ним завжди пахнуть клуні. Було дуже темно, але німа уже знала, де спали хлопці, і пішла прямо в той куток.
Намацала Грицькову ногу (нога була більша од Івасевої на добрий вершок), потягнула щосили. Нога спробувала відбрикуватися, її власник, очевидно, ще не проснувся, він щосили чіплявся за сон, але німа цупила й цупила, аж поки стягнула його геть із сіна. Аж тоді, як проїхався пузом по твердій, наче камінь, долівці, Грицько врешті прокинувся. Посмикав ногою, пробуючи її вивільнити, спитав невдоволено:
— Хто це?
Німа замугикала, що то вона.
Грицько ні здивувався, ані обурився на такі пізні відвідини. Він просто сів і став люто чухмаритися. Німа уже знала оцю звичку Приходьченків: чухмаритися люто зі сну, тому й не квапила товариша, а терпляче чекала, поки він одведе душу. Грицько ж, покінчивши воювати з чуприною, звівся й пішов з клуні, бо там, у абсолютній майже темряві, годі було порозумітися з німою. А надворі таки видніше.
"Чого прийшла?" — запитав він на мигах.
Дівчина розіграла цілу пантоміму. Показала, як вони з матір'ю спали, як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці ("у." у..." — показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки,— все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її миготливі пальці, в рухливе, все в гримасах, обличчя і перепитував часто, вдаючись до жестів, зрозумілим тільки їм двом.
Німа ота розповідь тривала досить довго. Потім Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: "Що далі' робити?" —
20*
611
Грицько поліз п'ятірнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.
Дівчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.
"Зачекай! — одмахнувся од неї Грицько.— Дай подумати!"
"Треба сходити до Женьки",— сказав згодом на мигах.
В німої, яка напружено вдивлялася в хлопця, радісно спалахнули очі. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клуні. "Зачекай! — вивільнився сердито Грицько.— Дай хоч сорочку одіну!" — був у самій лише майці.
Рушили, знову спершу городом, а тоді вже й стежиною, і дівчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком і тому нічого не боялася.
До Шульженків, що жили аж на тому куткові, добиралися добрі півгодини. Велика, крита соломою хата і вночі світила білими стінами, бо ніхто у селі так часто не чепурив, не білив свою хату, як жінота шульженківська. І як не прали дощі, які вітри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.
Хата була поділена на дві великі, через сіни, кімнати: в більшій, із піччю, жили батьки з дідом Оврамом, а в трохи меншій, з грубкою,— Катря й Євген. Сюди й постукалися Грицько із німою.
Відчинила їм Катря: вона завжди одчиняла, оберігаючи од лихих людей чоловіка. Упізнала німу й Грицька, не спитала нічого, мовчки впустила до хати.
— Хто там? — спитав із ліжка Євген: голос його був теплий і заспаний.
— Наречена, хто ж іще приб'ється опівночі! — сказала з досадою Катря: вона ревнувала німу до Євгена, хоч і розуміла, що це смішно, а от нічого не могла із собою вдіяти. Аби ж ота пришелепа хоч по-іншому дивилася на її чоловіка! А то так очима і їсть.— Заждіть, зараз позавішую вікна та дістану вогонь! — уже зовсім сердито сказала вона, бо Євген завовтузився на ліжку, збираючись встати.
Поки Катря завішувала вікна та возилася з лампою, Євген похапцем одягнувся. Сидів на ліжку, звісивши цілу ногу додолу, а друга холоша підібрана, дивився на брата й німу: в усе ще заспаних очах ворушилася тривога.
— Бач, аж світиться! — не витримала Катря, бо як тільки розгорілася лампа, німа так і потягнулася до Євгена: вона вже, здається, нікого, окрім Євгена, и не бачила.
— Катю! — з м'яким докорім застеріг дружину Євген і повернувся одразу ж до брата: він не хотів затівати суперечку з дружиною.— Що сталося?
— Он,— кивнув Грицько в бік дівчини.— До них он приходили.
— Хто? — аж нахилився Євген.
— Та отой же, Гайдук.. З Оішком-поліцаєм... Допитувалися, хто написав листівки... Федьків зошит показували...
— А ще що питали? — зовсім уже стривожився Євген.
— Чи не вміє писати й Валька.
— А вона?
— Що не вміє.
— Повірили?
— Та, мабуть, що повірили,— стенув плечима Грицько.— Не взяли ж...
— От, казала ж я вам! — раптом схлипнула Катря: вона досі прислухалася мовчки, напружено, аж руки на грудях зціпивши, про що говорять брати.— Казала ж не гратися з вогнем!..
— Катю!
— Що — "Катю"?.. Постріляють, та й буде вам "Катю"!
— Так уже й постріляють...— буркнув Грицько, а дівчина швидко перевела погляд із обох братів на Катерину. Грицькова репліка, а особливо погляд німої мов обпекли Катерину: схопилася з лавки, поповніле обличчя її, позначене пологовими плямами, стало зле й некрасиве:
— А ти що, дня діждатися не міг?! — напустилася на Грицька.— Привів серед ночі! — Вона уже з ненавистю глянула на німу— Совість би мали!
— Катю! — в голосі Євгена забринів метал.
Але вона вже, мабуть, окрім себе, нікого не чула: з великих сердитих очей рясно котилися сльози.
— Доходитесь, поки прийдуть і всіх повбивають!
— Та ми зараз підемо...— Зніяковілий, знічений, Грицько вже задкував до порога, смикав за руку німу— Ми йдемо...
— Зачекай, і я з вами! — Зблідлий Євген тремтячими руками намацував милиці, а босою ногою човгав по підлозі, шукаючи черевика.
— Ідіть, ідіть — пошукайте ще смерті надворі! — вигукнула Катря. І коли вони вийшли, впала головою на стіл. Душила в собі крик, що так і рвався назовні...
— Сказилася дівка!
Євген поліз до кишені по тютюн, та й схаменувся одразу: надворі ж, не в хаті, не вистачало ще, щоб їх помітили з вулиці! І від того, що не можна було закурити, його взяла ще більша досада.