Коли доцмулили ще пляшку і загули добрячі джмелі в голові, думав по-іншому:
— Воно, звісно, як за це діло узятися... Пертимеш прямо в лоб — по лобі й дістанеш. А тут з політикою треба.
— От ви й візьміться.
— Взятися, звісно, не штука,— тягнув комірник.— Тільки ж мороки до біса.
— За мороку в накладі не будете. Посватаєте Наталку — просіть іцо хочете.
— Що ви таке кажете! — аж образився той.— За кого мене вважаєте? Та щоб я із своєї людини!.. Хіба так щось, на пам'ять... А скажіть, хто то вам отак ловко оті чоботи зшив, що я їх якось бачив у вас?
— Хромові? — посміхнувся догадливо Йван.
— Та хромові. Дуже таки ловко зшиті!
— Посватаєте — будуть ваші.
— Та хіба я за чоботи? Я тіки для вас! Щоб із-за іншого когось — та крий мене Боже! Жінко, а подай-но ще пляшку! Після четвертої комірник почувався вже в чоботях. У хромових, Іванових. Лупив кулаком по столу, п'яно їжачився:
— Та х-хто вона така, щоб опиратися?! Та м-ми її зв'яжемо й скрутимо.
На тому й розійшлися: Іван посунув до себе, комірник, провівши його до воріт, довго ще стояв і варнякав щось до зірок.
Прокинувшись другого дня, комірник ніяк не міг пригадати, про що домовлялись. А коли врешті згадав — ухопився за голову: "І-і-і, ти горе, смикнув же нечистий за язик!" Івасюта, знав, тепер не одступиться, а такої клятущої дівки, як Наталка, ще мабуть, і земля не родила! Пам'ятає, як вона колись одного одшила. Хлопець як орел, та й не хто-небудь — сам голова Петрівської сільради, а вона його мокрим рядном:
— Ви до мене чи до мого ордена приїхали свататись? Не знав, неборака, де й очі дівати. Ще й вибрала, клята
дівка, такого гарбуза, що не кожному мужикові під силу підняти. Гнав коней селом, аж дрожки підскакували. Та нікуди діватися — треба сватати.
Видудлив три кухлі розсолу, щоб залити хоч трохи пекло всередині, і почалапав похмуро до Кононенків.
Недовго в них і гостював: вискочив, як обпечений, з хати. Що сказонула йому Наталка, навіть Івасюті не признався, тільки всю дорогу потім одпльовувався.
— Не вигоріло наше діло... Вмовляв, просив — що горохом об стіну.
— Не хоче? — аж змінився на виду Івасюта.
— Мало сказати: не хоче — ледь ноги виніс із хати.
— Ну що ж, не хоче — не треба.— Вимучена посмішка скривила Іванові губи.— Ми теж люди горді: кланятися вдруге не будемо. Тільки я її тепер по-іншому посватаю!
Комірник не наважився спитати, як збирається сватати: таки страшні очі стали в Івасюти. Увечері вже довідався, що Наталку посадили в холодну. Івасюта буцім сам її й замкнув, і ключ до кишені сховав. Догралася дівка.
Наталка сиділа в холодній п'ять днів. І всі оці дні Ганна не одходила од управи. Благала поліцаїв ДОЗЕОЛИТИ хоч словом з дочкою перекинутись — і на поріг не пускали. Передачі брали, бо їсти ж щось треба заарештованій, а на більше не йшли: боялися Івасюти. Ловила й Івасюту — той непривітно слухав жінку, казав одне й те ж
— Раніше думати треба було. А тепер пізно. Кинулась у відчаї до Тетяни: замовте слово хоч ви, може,
вас хоч послухає — вік за вас Бога молитиму, візьміть ось крашанок для своєї дитини. Тетяна одбивалася од того дарунка, аж щоки горіли. Не знала, чим нещасній жінці допомогти. Хіба Іван на неї зглянеться?
— Зглянеться, зглянеться! Ви ж розумна, вчена, ви ж за його батьком були колись замужем.
Краще б і не нагадувала: без того, здається, люди, дивлячись на неї, тільки про те й думають, що вона — колишня поліцаєва мачуха.
Пообіцяла поговорити з Іваном, щоб тільки заспокоїти жінку.
І коли Ганна, вдячна, пішла, дала волю сльозам.
Бо в Тетяни — теж горе чи не більше, ніж у Ганни. В цієї хоч дочка поки що жива, а її старшого сина, може, вже й на світі нема.
Після того як розбомбили хоролівську станцію та повісили начальника гестапо, німці влаштували облаву: зібрали всіх поліцаїв, весь гарнізон, що стояв у Хоролівці. Щось із місяць ганялися за партизанами, Івасюта двічі вертався в Тарасівку, оброслий щетиною, злий, як сатана. Люди здогадувались, що партизанів не пощастило зловити, а жінки, котрі старші, молилися за їхній порятунок.
Та найпалкіше, найгарячіше молилась Тетяна. За Андрія, за Федора, за всіх тих, що були з ними разом.
Іван двічі заходив до неї: допитувався, куди подавсь її старший. Він щось підозрював і, якби Тетяна не була колись замужем за його батьком, давно б уже спровадив її в гестапо. Але остерігався, щоб підозра не впала й на нього: як-не-як — родичі.
Тетяна твердила одне син пішов шукати роботу. В Хоролівку. А потім, мабуть, подався в Полтаву до знайомого. Вона сама
чекає звістки од нього, вже не знає, що й думати. Іван підозріло дивився на неї, а виходячи, сказав:
— Виїхали б ви звідси, чи що. Не муляли б очі.
Аж ось поліцаї повернулися з облави. Вкотили валкою зі співом та свистом у село, зупинилися біля управи Вже вечоріло. Чужі поліцаї лишилися ночувати в Тарасівні, а тара гівські затіяли їх угощати. Пішли по хатах за їстівним — назбирали два повні лантухи, ще й зігнали жінок лаштувати вечерю. В якійсь хаті знайшли приховану самогонку.
Гуляли до ранку. Похвалялися один перед одним ратними подвигами,— хто скільки вбив,— і виходило так, що партизанам не вдалося врятуватися нікому.
Чужі поліцаї попиячили та й поїхали, а Тетяна од тієї чутки страшної посивіла. Коли зайшла до Васильовича, Данилівна — аж жахнулася. Кинулась утішати, розраювати, що, може, то ще й неправда,— хіба можна їм вірити, отим песиголовцям! Тетяна стояла, мов несповна розуму. Оминула Данилівну, підійшла до Приходька, згаслим голосом попросила виписати перепустку, щоб ніхто не затримав у дорозі: хоче йти на те місце, де побили партизанів.
Васильович став одраювати. Дорога ж не близька — аж у сусідньому районі, та й небезпечно зараз там появлятися. Хто його зна, чи не лишили німці варту — схоплять, ніхто не врятує.
Промовляв наче розумні слова, а відчував: щось каже не те. Тетяна мовчала. Приходько врешті здався — написав. Тільки не на прізвище Світлична, а — Івасюта: "Кажіть, що родичка начальника поліції. Так воно буде безпечніше". З отією довідкою і рушила в сусідній район.
Сонце зустріла вже в полі, за добрий десяток кілометрів од Тарасівки. Воно піднімалося все вище та вище, по-весняному чисте, ясне, незабаром стало по-справжньому й припікати. Тетяна спершу скинула теплу хустку, потім зняла і пальто.