Дрезина підкотилася до нього впритул, постаті зіскочили на рейки. Ганжа не зводив очей, чекаючи, що зараз зчиниться бійка, але там наче точилася мирна розмова — хлопці щось розповідали, а один із них навіть показував рукою в бік вигину, де заховалися партизани. Потім вони скочили на дрезину й покотили через міст, поліцай же лишився на місці, з гвинтівкою за плечима. "Вони що, подуріли?" — спантеличено подумав Ганжа, в ньому вже ворухнулася підозра, чи не зрадили оті два оточенці.
А хлопці тим часом уже були коло другого поліцая. Теж щось почали казати, показуючи у бік партизанів, але цей поліцай повівся зовсім по-іншому: став зривати з плеча гвинтівку. Тоді один із хлопців штовхнув його в груди. Заплутавшись у кожусі, поліцай упав навзнак, а хлопці одразу ж навалилися на нього, довго борюкалися, потім нарешті звелися, й гвинтівка вже була в руках одного з них. Поліцай же все ще лежав — Ганжа подумав, що вони його вбили. Та ні, не вбили: ось поліцай повільно й неохоче звівся, потім, навіть не наг-гувшись за шапкою, побрів до дрезини й ліг упоперек неї. Дві постаті знову захилиталися, женучи дрезину назад, до першого поліцая, який стояв так непорушно, мов нічого не бачив, і вже звідти заблимали ліхтариком, подаючи умовний сигнал.
Ганжа звівся, помахав карабіном у відповідь і швидко побіг до своїх.
Партизани очікували в напруженні. І коли Ганжа появився на березі, всі, як один, повернулись до нього, а він гукнув: "За мною!" — і перший побіг, ковзаючись по слизькій чорній кризі.
Оті двоє оточенців стріли їх унизу, під мостом, з відібраними у поліцаїв гвинтівками. Обоє були в шинелях, у черевиках і обмотках, тільки замість пілоток чи шоломів мали старенькі смушкові шапки. Один із них ступив назустріч Ганжі, виструнчився, голосом, що зривався од хвилювання, відрапортував:
— Товаришу командир, ваше завдання виконано: ворожу варту знешкоджено! Доповідає сержант Колотов!
— Добре, хлопці, добре! — відповів їм тепло Ганжа і потиснув обом руки. Повернувся до партизанів, що підбігали, тягнучи сани, скомандував: — Туди, хлопці, до середнього!
Посмолені шпали були аж сиві од інію. Щільно викладені, міцно збиті товстими залізними прогоничами, вони піднімалися вгору колодязною цямриною; на цих опорах трималося полотнище мосту. Партизани, підтягнувши сани впритул, стали поквапом вивантажувати бомбу. Нахололе залізо прикипало до шкіри, важка кругла бомба вислизала з рук; партизани обліпили її, як мурахи, стягаючи із саней на кригу.
— Обережно, хлопці, обережно, бо ще й кригу проб'є! — Ганжа зірвав уже дерев'яну кришку од нашої протитанкової міни, вставляв у неї запал з наживленим бікфордовим шнуром. А бомба лежала під зрубом, привалившись важко до шпал.
Ганжа зачистив кіне.ць шнура, дістав запальничку.
— Ану, хлопці, бігом за вигин! Усі до одного!
— Товаришу командир, а як же з ними?
Запитував Колотов: він усе ще тримав гвинтівку напоготові — стеріг поліцаїв.
— З цими? — Ганжа глянув на дві постаті в кожухах і валянках, запитав того, що не боронився: — Ти чого не стріляв, коли твого напарника повалили'4
— Так ми ж у нього затвор висмикнули! — пояснив Колотое.— І сказали, шо ви в нього цілитесь: як поворухнеться, так кулями й прошиєїе.
Аж тепер Ганжа зрозумів, чому так дивовижно поводився поліцай. "Молодці, хлоп'ята!"
— А ти чого одбивався? — запитав у другого, що стояв набурмосений, тільки злизував кров із розсіченої губи.
Той блиснув на Ганжу, відповів затято:
— Хіба зараз не однаково: все одно ж розстріляєте!
— Розстріляємо? — перепитав Ганжа.— Ні, ми на вас тратити кулі не будемо: німці й без нас вас обох розстріляють.— І вже до оточенців: — Поміняйтеся, ХЛОПЦІ, ІЗ НИМИ шинелями, та й обувкою, і хай забираються на всі чотири. Та швидше, якщо не хочете в небо злетіти!
Перед самою війною якась добра душа викопала три довжелезні, в зріст людини, рови. Рови тягнулися один за одним метрів за сто п'ятдесят од залізниці; їх зрівняло, по вінця засипавши снігом, і були б вони зовсім непомітні, аби не викопана земля, схожа на вали стародавньої фортеці. Обдуті, обстругані вітрами, вони виразно чорніли серед снігів, і до них, пригинаючись, скрадалися Світличний Федір, Андрій і Пекельний Корній.
Позаду, в ярку, лишилися коні з одним партизаном. "Чуба попогріємо, як доведеться драпати!" — сказав Федір, звертаючись до племінника. Корній же тільки сопів, пручи в мішку запасні диски до кулемета. Андрій дивувався двожильності дядьковій, який ішов попереду, протоптуючи їм дорогу, та ще й ніс на реміняці важкий танковий кулемет дулом уперед, був готовий вмить стріляти. Андрій аж змокрів у кожусі, що йому дали замість пальта. Коли німці й справді натиснуть, то доведеться кидати важку оцю одежину: далеко в ній не забіжиш. Та ще до того в кишені важко погойдувалася ракетниця з ракетами, а в другій — дві гранати "лимонки", а через плече висів автомат, що його Андрій ніс так само, як і дядько,— стволом уперед. Бо не вірилося, що за отими чорними валами нікого немає, що ніхто за ними не стежить, підпускаючи на вірний постріл. Андрій внутрішньо аж стискався, вдивляючись у ті вали, що підіймались над снігом — таємничі й загрозливі. Але німці, мабуть, і справді почувалися як удома. їх не сполошив навіть вибух бомби по той бік Хоролівки, а якщо й сполошив, якщо насторожив, то настороженість та була спрямована туди, в бік висадженого Ганжею мосту: і досі там нервово пострілювали, а трасуючі кулі згасаючими іскорками повільно пливли над завмерлим містечком.
Отак і добралися до валів непомічені, і тут Корній, який тюпав позаду, оступився і з брязкотом, гуркотом полетів сторч головою в яму. Брязкіт той, здавалося, так і розпоров зачаєну тишу, обоє аж присіли, чекаючи пострілів, але німці чи то не почули, чи не звернули просто уваги,— лише чутно було, як чахкав попереду паровоз та хекав Корній. бабраючись у глибокім снігу.
— Заснула, свиня! — лаявся пошепки дядько Федір, стоячи вже над ямою.— Вилазь, нечиста сило, бо я тобі й в'язи зверну!
— Дак не можу! — відповів басовито Корній, і голос його, здавалося, докотивсь аж до станції.
— Тс-с-с, телепню! — засичав на нього Світличний.— Давай сюди диски!