Перед війною Андрій навчався з їхніми дітьми, тож не раз бував на цій вулиці, забудованій переважно одноповерховими цегляними будинками ще до революції: водночас із залізницею. Двері кожної квартири виходили на вулицю. Колись Андрій не звертав на те уваги, зараз же з досадою подумав, що не зможе зайти непоміченим.
Проти четвертого будинку зупинився, оглянувся: на вулиці саме нікого не було. Швидко підійшов до перших од краю дверей, постукав.
Одчинила жінка. Підозріло глянула на Світличного.
— Вам кого?
— Кузьменка. Григорія Остаповича...
— Такого тут нема!
Двері грюкнули так несподівано, що ледь не вдарили його по обличчю. Що таке?
Андрій оступився — здавалося, потрапив не туди, куди треба.
— Ви до кого?
Світличний аж здригнувся. Оглянувся: бабуся. Низенька, опецькувата, пов'язана навхрест великою хусткою, розгляда його з безцеремонною цікавістю.
Андрій, повагавшись, назвав. В очах старої — переляк. Оглянувшись, зашепотіла:
— Утікай, синку, поки й тебе не схопили! Забрали антихристи його, забрали, голубчика Уже, кажуть, убили...
— То я піду,— розгублено Андрій.— Дякую вам.
— Іди, синку, іди. Сохрани тебе Мати Божа!
Що робити далі, Андрій не знав. Швидше б вибратися з цієї небезпечної вулиці. Завернув за ріг будинку й одразу ж прикипів до місця: перед ним стояв німець. Унтер пильно дивився на Світличного, він чекав, поки той підійде до нього.
— Ком!
"Все!" — подумав Андрій. Згадав про пістолет, але унтер, здавалося, пильнував кожен його рух, до того ж у нього на ремені висіла велика кобура.
— Шнель! Шнель!.. Появився ще гурт німців
Андрій повільно підходить. Унтер показує на відчинену хвіртку, біля якої стоїть, нетерпляче командує:
— Ком!
"Стрілятиму в дворі",— думає Андрій. Обережно, непомітно вивільняє руку з рукавиці, одстібає на пальті ґудзик за ґудзиком. "Дослав набій у патронник чи забув? Здається, дослав..."
Двір великий, просторий, очищений од снігу. Ліворуч — цегляний добротний будинок, навпроти хлів. Там лежать колоди, стоять козли, і біля них вовтузиться одинока постать. Туди і веде Андрія німець.
— Арбайтен! — тикає пальцем спершу на колоди, потім на козли.
Аж тепер Андрій розуміє, для чого затримано його. Довкола наче аж проясняється, Андрій зраділо киває головою, швидко бере пилку, що погойдується в напіврозпиляній колоді.
Якийсь час пиляють мовчки. Андріїв напарник — підліток років чотирнадцяти у засмальцьованій кацавейці з батькового плеча, на голові у нього — старенька шапка: одне вухо опущене, друге стирчить догори, від чого хлопець схожий на зайця. Він рудий, аж світиться. Червоне ластовиння всіяло густо лице, і на лиці тому — явна нехіть, ба, навіть відраза до роботи, яку змушений виконувати. Він не пиляє, а тільки водить пилкою, й
Андрій, який мусить швидше впоратись, щоб завидна вибратися
з міста, сердито питає: }
— Ти що, три дні не їв? Ану давай швидше!..
Та хлопчина не з ляканих. Б^има на Андрія неприязно, огризається:
— А твоє яке діло? Роблю як умію... І ще повільніше водить пилкою.
Андрій починає по-справжньому сердитись.
— Давай от що,— каже рішуче,— або ти пилятимеш, або я поскаржуся німцеві.
— І чого ти до мене прилип?! — у голосі підлітка бринять сльози, він з неприхованою ненавистю дивиться на Світличного.— А коли я швидше не вмію! — Однак починає пиляти заповзятіше. Лише бубонить під ніс — Старайся — медаль дадуть...
Андрієві смішно й досадно — хіба може признатися оцьому хлопцеві, хто він такий. Гора напиляних кругляків стає все більшою й більшою. Андрій уже й пальто скинув — так розігрівся, підліток теж употів, однак кацавейки не зняв.
Врешті Андрій дозволяє трохи собі перепочити:
— Перекур!
Витирає мокрий лоб, оглядається, де б напитися. Бачить колодязь, весь у кризі, запитує:
— Не знаєш: відро там є?
— Є,— відповідає підліток.— Іди пий.
Відро висить у колодязі на обледенілому зрубі. Андрій опускає його, притримуючи рукою відполірований барабан, потім, притопивши, тягне догори. Весело побрязкує ланцюг, дзвінко сплескує вода, проливаючись із відра. Андрій аж губи облизує — так хочеться пити. Виважив відро, поставив на цямрину, нахилився — і тільки доторкнувсь до води, як по голові хтось ударив, а відро донизу, на лід.
— Русіше швайне!..
Приголомшений, підбирає шапку, що злетіла від удару. В голові його аж дзвенить, а розлючений унтер штовха в спину:
— Век! Арбайтен!
І знову в Андрія аж запекло: вхопити пістолет, стрельнути в німця. Та не мав на те права. Надягнув шапку на голову, побрів до хліва.
На підлітковому обличчі ластовиння аж горить од утіхи.
— Ти знав, що там заборонено пити? — питає сердито Андрій.
— А хоч би й знав!
16 А Дімароо
481
— Чого не сказав?
— Кожному казати — то й дня не хватить...
Не сказали більше один одному й слова. Лише тоді, як допиляли останню колоду й вийшли на вулицю, як розійшлися в різні сторони, підліток гукнув Андрієві у спину:
— / що — смачна вода в німців?!
В Андрія, як не дивно, одразу ж поліпшився настрій. "Чорт, а не хлопець!" — і весело закрокував по вулиці.
За Хоролівкою нагнала підвода — у ній повно озброєних поліцаїв.
— Ти, йди сюди!
Поліцай, який кликав Андрія, був, певно, старший. Вусате обличчя по-начальницьки суворе, на рукаві кожуха — біла перев'язь з орлом, фашистською свастикою. На поясі — кобура, з неї випирало руків'я нагана.
— Ану швидше воруши ногами!
— А хіба що?
— Пощокай мені!.. Хто такий?
— Людина, не бачите!
— Документи!
Андрій розстібає пальто, дістає посвідку на прізвище Івасюти. Вусатий бере "аусвайс", підносить до очей — почало ж темніти. Решта поліцаїв зацікавлено поглядає на Андрія, від червоних, розпалених пик віє горілкою і ситістю.
Дочитавши довідку, старший уже іншим тоном запитує:
— Івасюта Іван — часом не родич?
— Брат. А що?
Обличчя вусатого приязнішає:
— Сідай, підвеземо. Нічого терти підошви.
— А ви звідки? — обережно Андрій.
— З Князівки. До повороту підкинемо. А там — один скік.. Андрій сідає в сани: стіг, де чекає його Неля, недалеко од
того повороту.
— Ви що, знаєте брата? — запитує вусатого, коли підвода рушила.
— Хто його зараз не зна... Отак поталанило: парашутист сам йому до рук приплив. Німці тепер його золотом обсиплють..